«Тільки б вижити», — подумав Конарський і почав, як ніколи пристрасно, молитися Богу. Він тепер вірив, що Бог його неодмінно почує — навіть із цієї темної комірчини посеред невідомо якого лісу.
4
Той день прийшов несподівано. Як звичайно, йому подали у віконце миску, де він намацав шматок хліба, солонину, квашену капусту. Змусив себе з’їсти. Останнім часом від сухої їжі, до того ж майже завжди пересоленої, у нього почав боліти шлунок, часто нудило. Нили суглоби на ногах. Стискаючи зуби, він терпів. Розумів, що, прирікаючи себе на голод, лише шкодив би собі. Жував солоне старе м’ясо і думав, скільки ж іще лишилося терпіти. Здається, лишився рівно місяць до католицького Різдва…
Коли віддав миску, чекаючи на кварту води, замість неї йому звеліли просунути у віконце руки. Конарський здивувався такому благородству — адже прогулянка була лише позавчора. А він же мав гуляти раз на тиждень.
Далі була звична процедура зав’язування очей. Але при виході з хати охоронець звелів ширше роззявити рота і, коли Конарський виконав наказ, засунув до рота шматину, яка чомусь пахла димом. «Невже?» — радісно і водночас тривожно подумав Конарський.
Так, його ув’язнення закінчилося. Його знову, як два місяці тому, заштовхали в карету, звеліли лягти на дно. Але тепер він був у кареті сам. Їхали доволі довго баюристою і, судячи з хлюпання під колесами, болотяною дорогою. Нарешті карета зупинилася, голос охоронця звелів вставати. Коли Конарський став на землю, з ніг йому зняли кайдани, розв’язали руки.
— Бувайте, пане Конарський, — сказав його кат-охоронець, і він почув, як карета від’їжджає.
Не вірячи, що він вільний, чекаючи пострілу в спину або в обличчя, Конарський спершу розтер затерплі руки, а тоді, осмілівши, витягнув із рота шматину. Уже затихали звуки від їзди карети. Так, вона від’їжджала все далі й далі. Конарський одним поривом зняв з очей ненависну пов’язку, кинув на землю. Він стояв посеред вузької лісової дороги — самотній і… невже вільний?
Так, його звільнили так само несподівано, як полонили. Навіть нагодували наостанок, хоча після солоної їжі його вже доймала спрага. Машинально пройшовши з десяток сажнів, Конарський зупинився. Після тривалого перебування в темряві різало очі. На щастя, день випав похмурий, хоча й дуже сирий. Стояла пізня осінь, дув пронизливий листопадовий вітер. Очі поволі звикали до світла. Конарський оглянув себе і жахнувся свого, майже дикого, загумінкового вигляду. Він увесь заріс, тіло вкрилося лепом і смерділо. У зім’ятому брудному пальті і таких само брудних, колись білих рейтузах, він нагадував блукальця, який невідомо де вкрав старий панський одяг. Конарський зрозумів, що його просто хотіли принизити і зломити, та він вижив і мусить жити далі. Боротися. Подолавши відразу, зачерпнув жменю болотної води, трохи втамував спрагу. І рушив назустріч невідомому.
Йому випало ще майже два дні шляху. Він ішов і йшов, а туман, зовсім не схожий на осінні тумани, боляче накочувався йому на очі…
5
Конарському, можна сказати, пощастило — він зустрів лісорубів, які поверталися з розчистки лісу. Спочатку вони, напевне, прийняли його за лісовика або якусь іншу нечисту силу, бо злякано щось заговорили, наштовхнувшись на його фігуру, схожу на лісового привида.
— Люди, не бійтеся, я не чорт, я пан, — закричав, як йому здавалося, Конарський, але насправді з його горла виривалися лише слабкі хрипкі звуки. — Я людина, я заблукав…
Коли селяни стали поспішно віддалятися, він притулився до вільхи і гірко, нестримно заплакав. Навряд чи у нього вистачить сили іще на одну ніч, а якщо ввечері й добереться до села, ніхто не пустить його переночувати.
Але один із лісорубів, молодий, міцний хлопець, все-таки повернувся і, стискаючи в руці сокиру, готовий дати відсіч «нечистій силі», спитав із явною осторогою:
— Ти, того, насправді чоловік, а не дідько? Пан, питаю?
— Людина я, людина, — зі сльозами на очах сказав Конарський. — Заблукав у лісі, давно ходжу, не можу вийти.
— А чий ти, паночку, будеш? — спитав хлопець.
— Конарський я, Станіслав Конарський, чиновник губернської канцелярії.
— Губернської, кажеш? Ох, ти… З самого Мінська, виходить? — ошаліло повів очима хлопець.
— Ч-чому з Мінська? — здивувався Конарський.
— Так той же, губернія тепер-ка у Мінську, — хлопець насторожився.
— Виходить, я в Мінській губернії? — не повірив Конарський.