— А ти думав де?
— У Волинській.
— А це де? — хлопець намагався чогось дійти своїм дрімучим розумом, дивлячись дедалі підозріливіше.
— Та на півдні від вас. В Малоросії. Звідти я, звідти, — заспішив пояснити Конарський, боячись, що хлопець із переляку зникне.
— Ось куди тебе занесло, — сказав хлопець, — та добре вже, йди за мною, але, дивися, коників не викидай. Я, коли що, зразу тебе сокирою, так що попереду йди. Побачимо, який ти пан.
— Спасибі вам, — уперше в житті Конарський звернувся до «хама» на «ви».
Конярського привели в село, дорогою вислухавши вигадану ним історію про те, як кілька тижнів тому він їхав у гості до знайомого поміщика, як на лісовій дорозі понесли коні, злякавшись вовків, і він випав із карети, як пішов не в той бік та проблукав у лісі цілих два тижні, харчуючись ягодами калини й горобини. Добре, що він не втрапив на Пінські болота, а то обов’язково пропав би. Його привели до старости села. Той дозволив переночувати, а дружина старости навіть випрала панові одяг. Уперше за останній час Конарський покуштував гарячого борщу, і від несподіванки у нього розпочалися шлункові спазми. Він ледве стримався, щоб знову не заплакати. Уперше за ці місяці заснув у теплі, на більш-менш пристойній постелі.
Наступного дня його, який набув трохи людського вигляду, поголеного, відвезли підводою у волость, а звідти після короткого допиту місцевий поміщик Троцієвич, котрий знав кількох волинських шляхтичів, яких назвав Конарський, виділив йому екіпаж. Через тиждень Конарський добрався до Житомира.
Але тут колишнього в’язня розбійника в помаранчевій масці чекала звістка, яка цілком спантеличила його. Хтось доніс у губернську канцелярію, — і про це, звісно, дізнався сам губернатор, — що мовбито він, Конарський, утік за кордон. Даремно він розповідав свою історію. Врешті-решт йому відповіли — у зв’язку з тим, що підозра не може бути доведеною, обвинувачення з нього знімають, але службу доведеться залишити.
З гірким відчуттям образи, хворим шлунком і нажитою хворобою суглобів Конарський поїхав до свого маєтку. Він застав його потерпілим від пожежі. Ця пожежа, як він дізнався, спалахнула 25 листопада, якраз у день його звільнення. На порозі свого — зі слідами сажі і пилюки — спаленого палацу він застав напівсліпу від горя матір і заплакану сестру. Дивлячись на них, він присягнувся помститися своєму заклятому ворогові.
Сяк-так упорядкувавши господарство, Конарський узявся за нове, тепер уже цілком приватне розслідування. Він вирішив об’єднати зусилля всіх тих, хто свого часу постраждав від чоловіка в помаранчевій масці. Пригадавши всі відомі йому пограбування, Конарський навіть склав список постраждалих шляхтичів. Правда, декого вже не було в живих, але були й такі, які, він знав, палали спрагою помсти.
Отже, наприкінці лютого 1802 року Станіслав Конарський розпочав свою другу небезпечну мандрівку. Він уже знав про викрадення, або, правильніше, насильницьке полонення графа Войцицького і вирішив за всяку ціну навідатись до графині. На початку березня він приїхав до Лісогощі. Але тут на нього чекало розчарування — Ядвіга Войцицька була в Петербурзі. І все-таки Конарський не облишив наміру завершити розпочату справу. Березневим ранком, коли весна лише збиралася завітати в ці краї, Конарський вирушив далі. Другим на його шляху був маєток шляхтича Здіслава Войчини із Здовбиці. Тут він і довідався про існування таємного товариства зі стислою, але гучною назвою «Земста». Наприкінці березня він прийняв присягу як його повноправний член. А в травні на зібранні членів товариства у шляхтича Миколая Реймонта з-під Сарн він уперше зустрівся зі шляхтичем Веславом Слєпньовським, тобто Василем Слєпньовим.
VIII. Капкан. Кольє княгині Ольги
1
Василь Слєпньов прибув до садиби Миколая Реймонта якраз напередодні весняного Миколая Чудотворця, який дав ім’я і господареві маєтку. Місцева шляхта не лише дотримувалася католицької віри (за незначним винятком, до якого члени товариства «Земста» не належали), але й за старою звичкою користувалися григоріанським календарем, запровадженим у Речі Посполитій, вважаючи юліанський, що його впровадив у Росії Петро І, анахронізмом. До речі, відомо, що питання, чи не перейти й Росії на календар, прийнятий у Європі, розглядалося в дев’ятнадцятому столітті на найвищому рівні кілька разів. І першого разу саме на початку царювання Олександра І під впливом одного з його найближчих друзів — князя Адама Чорторийського. Багато в чому вже підготовлена у вигляді проекту реформа не відбулася через охолодження їхніх стосунків і відставку Чорторийського з поста міністра закордонних справ. Але навесні 1802 року князь Адам Чорторийський був ще на вершині владної піраміди і чутки, що й Росія перейде на григоріанський календар, гуляли новими російськими губерніями. Саме це й обговорювали господар та його гість, — член товариства «Земста» Діаріуш Загруба, — коли приїхав Слєпньов, для його нових товаришів — Веслав Слєпньовський. Природно, що вловивши їхній настрій, він підтримав авторитет григоріанського календаря.