«А чи нема у нього маєтку ще й у Карпатах?» — подумав Слєпньов, прочитавши цей текст.
Цього не знав ні він, ні Конарський. Але несподівана спадщина названого батька Мечислава Кульчинського і сама його з'ява («А чи була пані Рената взагалі?»— несподівано подумав Василь Петрович) здавалися Слєпньову доволі підозрілими і такими, що варті розслідування. Щось підказувало йому — треба поспішати. Він пригадав власну думку про те, що «можливо, виклик кинуто востаннє…» Але можливо, що грабіжник задумав якийсь свій несподіваний хід. Можливо, перед тим, як покинути межі Російської імперії (а замок у горах, якщо він був, тепер, напевне, знаходився в Австрійській імперії), він хотів здійснити ще якусь акцію або… Тут Слєпньова вразила ще одна думка, пов’язана з його спілкуванням із графинею Войцицькою. Ця думка не давала йому спати всю ніч. Він перевертався з боку на бік і думав, думав. На ранок у нього визрів новий план, який він і взявся реалізовувати. Він звик ризикувати так відчайдушно, але тут його пройняло до дрижаків. Можливо, ще й тому (сам собі боявся зізнатися), що вперше йшлося про його почуття.
4
Вранці вони роз’їхалися. Слєпньов ужив усіх заходів і можливих застережень. Вони були не зайвими, якщо тільки вистежували його шлях, у чому мав можливість кілька разів переконатися. Вранці від’їхали карети — його власна і Конарського. На прохання Слєпньова в його карету сів помічник управителя. Він мав доїхати до Житомира і звідти повернутися на перекладних. Напередодні Слєпньов допитав князівського ключника, і кілька деталей переконали його, що син нещасного, котрий потонув, був якось зв’язаний із бандою людини в помаранчевій масці. Тим більше, що ключник розказав — після смерті сина він знайшов у його комірчині двісті рублів асигнаціями, а це для дрібного слуги величезні гроші. Проте Слєпньов не був певен, чи не зв’язаний ще хтось із князівських людей із негідниками.
Отже, Станіслав Конарський відбув до Житомира, щоб перевірити, чи не прийшло якесь повідомлення з луцьких архівів. Забігаючи наперед, скажемо, що йому пощастило отримати такий документ, але саме він став причиною його передчасної смерті — постріл пролунав уже в Житомирі.
Поки що прудкі коні Конарського мчать до фактичного губернського центру. Слєпньов тим часом вичекав ще півдня і в скромній кареті управителя виїхав до стародавнього Звягеля, тепер — уже Новоград-Волинського, на тоді ще формальної столиці Волинської губернії. Приїхавши наступного дня до Новограда-Волинського, Слєпньов ще години зо дві посидів у кареті. За цей час мимо карети пройшло кілька чоловік, але жоден не зупинився, не спробував заглянути всередину. Лише наприкінці другої години його сидіння наблизився якийсь чоловік у котелку і засмальцьованому сюртуку, але, побачивши, певне, князівський вензель, пробурмотів щось таке: «Ох ти, їх князівські світлості! А карета ж невеличка», — і пішов собі геть.
«Або я надто вже обережний, або мені вдалося-таки цих псів перехитрити, — подумав Слєпньов. — А може, наш славненький грабіжник втратив до моєї скромної особи інтерес?»
Так чи так, але, почекавши ще трохи, Слєпньов, обережно озирнувши з віконця вулицю, вибрався нарешті з карети і пішов до свого гарного знайомого — звягельського торговця мануфактурою Гершка Вайцмана. Той зустрів його радісно, навіть обійняв, бо свого часу Слєпньов допоміг йому вийти з його товаром на російський ринок. Посилаючись на якихось міфічних кредиторів, які буцімто переслідували його, він попросив Гершка дістати йому нову одежу — сюртук і штани. Гершко старанно його обміряв, поойкав із приводу того, що пан Веслав став таким худющим, ще більше заойкав, коли той сказав, що одяг потрібен на завтра. Уранці Слєпньов у новому костюмі з’явився на поштовій станції, де для нього знайшлося місце у диліжансі, який відходив до Рівного. Але перед тим, як сісти в карету і покластися на волю дороги, Слєпньов спеціальною поштою одіслав листа до Санкт-Петербурга, особисто панові Рибалку. Він повідомляв, що операція наближається до завершення, і просив Антона Федоровича негайно прислати підкріплення.