Три дні по тому в кареті, яку він позичив ще в одного знайомого, тепер уже луцького єврея, Василь Петрович під’їжджав до старого графського палацу Войцицьких. Графиня, як повідомила служниця, гуляла з донькою в полі. Слєпньов ішов старим садом із молодим листям на деревах, і дивне відчуття опанувало його — наче йде він килимом власного життя і не відомо, хто кладе його під ноги, щоб будь-якої миті продовжити чи обірвати. Коли ж Слєпньов побачив струнку фігурку в довгій бежевій сукні, поруч якої дріботіла маленька дівчинка, він відчув, як щось знову підступає йому до горла. А жінка перед ним, здавалося, ставала все помітнішою не лише його очам, а всьому його тілу, на яке хтось невідомий насипав спершу снігу, а потім — гарячих вуглинок. Він подумав, що в таку жінку могли закохатися ще десять, сотня розбійників, якби тільки вони знайшлися на просторах неосяжної Російської імперії. Побачивши його, графиня Ядвіга навіть випустила руку доньки, майже побігла, але потім зупинилася, і він за кілька десятків метрів відчув її сум’яття і тривогу.
— Ви привезли звістку про чоловіка, про Юзефа? — привітавшись, запитала вона тихо, майже задихаючись, і Слєпньов зрозумів, що граф Войцицький для неї досі живий і коханий.
Це його збентежило на якусь мить, але й порадувало. Він зрозумів, що буде набагато легше розпочати необхідну, хоча й нелегку розмову.
— Я не привіз вам звістку, але сподіваюся, що граф живий, — сказав він, щиро вірячи в сказане.
— Ви це кажете не лише тому, що хочете втішити мене? — спитала графиня, і Слєпньов ледь не скреготнув зубами, тамуючи і її, і свій біль.
— Ні, — відповів він. — У мене є для цього підстави. Сподіваюся, що з вашою допомогою ми визволимо графа Юзефа.
— З моєю допомогою?! — здивовано вигукнула вона.
— Саме так…
Вони пройшли до палацу. Розмова, яку Слєпньов обмірковував всю дорогу, відбулася пізно ввечері в одній із затишних кімнат палацу. Тут не відчувалося того запустіння і якоїсь безпритульности й порожнечі, як у довгому коридорі, геть завішаному портретами і старовинними пейзажами, та величезній залі, де вони обідали за довгим, масивним столом.
— Я слухаю, — сказала графиня.
— Перед тим, як перейти до моєї пропозиції, — сказав Слєпньов, — я змушений запитати: ви досі кохаєте свого чоловіка?
Він чекав, що графиня спалахне і розпочне переконувати його, як вона кохає, або дуже образиться, але вона лише подивилася на співбесідника з таким болем, перемішаним із відчаєм і надією, що Слєпньову раптом стало ніяково.
— Ви питаєте, чи кохаю… Юзефа? — вона вмовкла на мить. — Якби той чоловік… — ще одна гнітюча пауза. — Якби той чоловік запропонував за його звільнення моє життя, якби це було можливо, я б жодної миті не вагалася.
— Вибачте, — сказав Слєпньов якомога м’якше, тамуючи спокусу доторкнутися хоча б кінчиками своїх пальців до її руки.
— Кажіть, я зроблю все, що зможу, — сказала графиня.
Насамперед Слєпньов попередив, щоб вона не дивувалася його запитанням, а тоді вже поцікавився, коли вона відбула з Петербурга? Виявилося, що незабаром після їхнього останнього побачення у столиці.
— Ви відбули одна? — уточнив Слєпньов.
— Це має значення? — здивовано подивилася графиня.
— Так, має, — наполіг Слєпньов.
Настала довга, тягуча пауза. Слєпньов вслухався у легкий шум вітру за вікном і раптом відчув, що йому хочеться не запитувати про щось там, а впасти перед жінкою на коліна, а тоді вже — будь, що буде… «Вітер, до чого тут вітер?» — подумав Слєпньов і на якусь мить побачив себе на коні під шквальним вітром там, в Альпійських горах.
— Мене супроводжував пан Мечислав Кульчинський, — сказала графиня.
— До самого маєтку? — хрипко спитав Слєпньов.
Виявилося, що пан Кульчинський супроводжував її майже до маєтку. Вони розпрощалися біля ковельської дороги.
— А ви бачилися після цього з паном Мечиславом? — спитав Слєпньов.
Графиня Ядвіга ще здивованіше подивилася на нього. Весь її вигляд виказував бажання якомога швидше облишити цю розмову, але Слєпньов мусив її завершити, як бажав сам.
— Так, один раз… — сказала графиня.
— Коли? — уточнив Слєпньов.
— Він заїжджав на півдня незабаром після Великодня.
— А не казав, куди їде? — прискіпувався Слєпньов.
— Це так важливо? — запитала графиня і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Він їхав у гості до графа Браницького.
«До графа Браницького? Ось як!» — подумав Слєпньов, пригадавши, що саме в цей час він був у пана Петра Рециника, зовсім поряд із володінням Браницького, і саме тоді підстрелили на річці підозрілого слугу Рециника.