— Скажіть, пане Слєпньовський, ви в чомусь підозрюєте пана Кульчинського? — перебила його думки графиня.
Слєпньов поглянув у її великі прекрасні очі і зрозумів, що час повністю розкрити карти, хоч би як вона поставилася до цього, хоч би як було боляче потім обом.
— Я попереджав вас, графине, щоб ви нічому не дивувалися, — сказав він.
— Так, я пам’ятаю… Невже…
Графиня Ядвіга нахилилася вперед. Слєпньову здалося, що він чує, як голосно стукає її серце.
«Чорт, що ж робити? Хоч би вона не зомліла чого доброго», — подумав він перед тим, як почав говорити.
— Боюся засмучувати вас, тому хотів би помилитися, — почав він, повільно проціджуючи і зважуючи кожне слово. — Мені здається, що саме пан Мечислав Кульчинський і є знаменитий грабіжник у помаранчевій масці, котрий і полонив вашого чоловіка.
Вона все-таки скрикнула і затулила обличчя долонями. Всупереч своїй волі, яку він покликав на допомогу, Слєпньов також здригнувся, хоча тут-таки міцно стис зуби. Чи не покажуть йому зараз на двері? Від цих вельможних панів і панянок з їхніми спесивістю і поняттями про честь можна всього чекати.
— Боже мій, милостивий Боже, невже в цьому світі не можна нікому вірити? — прошепотіла графиня.
Але, коли вона відняла руки від обличчя, він замість сліз побачив в її очах холодний і рішучий полиск, який вразив його.
— Ви впевнені в тому, що сказали мені, пане Слєпньовський? — спитала вона без будь-якого відтінку в голосі.
— Я хотів би помилитися, кажу вам, але боюся, що так воно й є, — сказав Слєпньов. — Якщо тільки… річ у тім, що можливий ще один варіант, хоч він і не набагато ліпший.
— Кажіть, — вимовила наполегливо вона.
— Я припускаю, вельможна пані, що пан Кульчинський просто використовує грабіжника в помаранчевій масці, — сказав Василь Петрович. — Тобто той просто служить йому. Хоча це майже не міняє суті справи.
Він замовк, і тиша, яка настала після цього, була такою довгою і так лякала його, що, здавалося, роз’єднала їх — можливо, назавжди. Раптом Слєпньов явно, зримо побачив, як їдуть все ще засніженим шляхом дві карети — її і Кульчинського. Ось зупиняється одна, потім друга. Рипить під ногами сніг. Він підходить до її карети. Привабливий, вихований, ввічливий. Справжній аристократ. Пан Мечислав. Справжній дворянин, шляхтич. Він нахиляється до її руки…
— Він був таким добрим і уважним, — мовби вгадавши його думки, сказала графиня. — І там, у Петербурзі, де він так мене підтримав, і в дорозі…
— Він нічого вам… не пропонував?
Графиня здригнулася і подивилася на Слєпньова з обуренням, яке переросло в муку. Хтозна, які таємні думки відвідували цю чудову жінку довгими весняними вечорами після їхнього з паном Мечиславом спілкування.
— Ви, сподіваюся, маєте на увазі, чи не пропонував він мені руку? — спитала графиня.
— Так.
— Ні, не пропонував, але… знаєте, я відчувала, що я йому не байдужа, далеко не байдужа.
Вона спинилася, про щось подумала, ледь підняла руку, знову поклала її, тепер уже на коліно.
— Іноді мені здавалося, — ще тихіше сказала вона, — що він ось-ось почне звіряти мені свої почуття. Скажу відверто — я боялася цього. Боялася образити його, втратити друга. Якби я знала…
— Ви ні в чому не винні, ваша милосте, — сказав Слєпньов після невеликої паузи, бо зрозумів, що не лише те, про що вона тепер розповідає, терзає її душу.
— Перейдімо до справи, — запропонувала графиня Войцицька.
— До справи?
— Так. Ви ж хочете мені щось запропонувати.
Слєпньов знову захоплено подумав про цю незвичайну жінку. Відвів погляд і раптом побачив себе, ні, не біля її ніг, тим більше не поряд із нею на ліжку, у її обіймах — а в цьому маєтку, хоча б управителем чи слугою, і несподівано зрозумів, що це для нього також було б щастям після всіх доріг і поневірянь, які йому довелося звідати в його неспокійному, багато в чому безпутному житті.
Він безжалісно прогнав це видиво, бо збагнув, що такого ніколи не може бути. Ніколи… Хоч він… «Випити б, ваша милосте», — ось що кортіло сказати йому, але не посмів вимовити цього вголос.
Слєпньов ще раз запитав графиню, чи не пропонував Кульчинський допомогу у визволенні чоловіка. «Казав, — здивовано пригадала, — що якимись своїми каналами спробує бодай щось та з’ясувати, казав, що він дещо знає про грабіжника в помаранчевій масці».
— Ви гадаєте, — здивовано підвела очі графиня, — він десь тримає Юзефа в полоні?
— Так, — сказав Слєпньов, тепер майже впевнений у цьому.