— Але навіщо? Адже якщо він до мене… Якщо він до мене має якісь почуття…
«А що, коли він хоче зіграти на почуттях графині до свого чоловіка?» — подумав Слєпньов і раптом відчув, як шалено закалаталося в грудях серце.
Та узяв себе в руки і спитав, чи не виявляв ще хтось до неї своїх почуттів за цей час? Графиня здивовано поглянула на нього і сказала: «Так, виявляв».
— Хто? — прямо спитав Василь Петрович.
Вона розповіла, що давно помічала: до неї не байдужий небіж старого графа Браницького Тадеуш, «Тадик із вітром у голові», як вони його називають. Коли вона повернулася з Петербурга, то застала від нього лист — Тадеуш освідчувався їй у коханні. Згодом і сам приїхав, розповів, як покохав її після першої зустрічі чотири роки тому, коли Войцицькі гостювали у Браницьких, де був і Тадеуш Брезов’як. Відтоді вона кілька разів бачила Тадика, але серйозно його залицяння не сприймала. Так, інколи могла віджартуватися, і все. Тепер же він пропонує їй руку, серце і матеріальну підтримку. Ось-ось помре його дядько, а відомо, що Тадеуш отримає в спадщину два маєтки, якщо не більше, буде багатим, дуже багатим, і його гроші пані Ядвізі дуже навіть згодилися б. Так думав, так казав він, але Ядвіга його, звісно, не кохала, окрім того, вона твердо вірила, що її чоловік досі живий.
— А тепер послухайте, ваша вельможносте, — сказав Слєпньов. — Ви завтра ж — я дуже прошу вас про це — напишете листа Мечиславу Кульчинському як людині, якій довіряєте, і повідомите йому, що пан Тадеуш Брезов’як просить вашої руки.
— Але, пане Слєпньовський! — вигукнула графиня і навіть трохи підвелася, а її обличчя побурячіло від гніву.
— Ви в нього попросите поради, оце й усього, — вдавши, що не помітив її стану, сказав Василь Петрович, — напишете йому як своєму другові і скажете, що довіряєте йому і послухаєтеся його.
— Але ж ви самі казали…
Тут і виклав Слєпньов свій підступний і небезпечний план. Якщо Кульчинський справді має до неї почуття, він неодмінно приїде. Звичайно, вона може відмовитися від цієї затії. Тим більше, що є ризик — він просто забере її із собою. Але ризик невеликий, бо, якщо почуття у нього справжні, якщо він покохав графиню, то вона йому потрібна не як полонянка, а як добровільна коханка, можливо, і дружина.
— Я ніколи не стану… Вибачте. Кажіть далі, будь ласка.
Слєпньов пояснив, що йдеться про те, щоб заманити злочинця, якщо таким є насправді Мечислав Кульчинський, у пастку, капкан, якщо хочете, саме так заманюють диких звірів. А спіймати його можна лише на велику і, вибачте, смачну приманку.
— Я повинна стати цією… приманкою? — ще тихіше, ніж раніше, спитала Ядвіга Войцицька. — Якщо це потрібно для порятунку Юзефа — я готова.
— Ні, — сказав Слєпньов. — Звичайно, можна було б влаштувати засідку і в вашому палаці, надійно убезпечивши вас, усе можна було б зробити, як треба, і тут, але я мушу спіймати Кульчинського на гарячому, на місці злочину. А на такий злочин він міг би піти, якби, скажімо, його попросила кохана жінка.
— Про що ж його попросити? — майже одразу спитала графиня Ядвіга.
5
Та не одразу, а після деякого вагання, після фраз, які нічого не значили, — про те, про се, погоду і їхніх спільних знайомих, — Василь Петрович повернувся до суті розмови і відкрив головну частину свого плану. Ядвіга Войцицька мала вдати збентежену жінку, яка готова відмовитися від Тадеуша, якби трапився хтось надійніший, хтось багатший. Хоч мала вагатися, сумніватися, — а, диви, ще живий Юзеф? Нехай скаржиться на долю. І ніби мимохідь скаже, що хотіла б мати таку-от прикрасу.
— Прикрасу, розумієте? — уточнив Слєпньов.
— А знаєте, пане Слєпньовський, мушу зізнатися… у мене вже є один гріх, — сказала раптом графиня. — Адже приїхав Кульчинський не просто так. Він подарував мені дуже дороге намисто. Дуже дороге. Буцімто з нагоди свята. Розповів, що привіз його з Литви, де його мати була одружена з литовським шляхтичем Капсукасом. Він казав, що воно належало його родові з давніх-давен. Що, за давнім жмудським повір’ям, будь-яка жінка, котра одягне його, неодмінно буде щасливою. Я довго відмовлялася від такого подарунка, але він дуже вже наполягав, сказав, що у великодні дні відмовлятися гріх і що я його дуже ображу, якщо відмовлюся. Зараз я покажу цей подарунок.
Графиня принесла намисто за кілька хвилин. Воно й насправді було незвичайним. На срібному ланцюжку таємним теплом виблискували намистинки бурштину. Бурштин вражаючої краси звисав з іще тонших, майже непомітних, також срібних, чудової роботи ланцюжків. Вони утворювали трикутник, який розтікався від головного ланцюжка, якому належало обрамляти жіночу шию. Осердя ланцюжка прикрашав великий діамант. Від нього крайками бурштинового трикутника, як вогники, світили ще шість менших, але дуже витончених діамантів, а нижній кут бурштинового намиста увінчував діамант у бурштиновій оправі.