— Та це нова, жовтогаряча, або ж помаранчева. Кажуть, її чи то німці, чи то італійці вигадали.
— І що ж, ви її звідти привозите? — поцікавився Прокіп.
— Та ні, не возимо, — засміявся маляр. — Та й невигідно було б із такої далечі возити, самі робимо.
— І як же ви її робите?
— Еге, тобі скажи, секрет поцупиш. А цей колір серед багатенькйх господарів у моді якраз, якщо смак мають.
— Да ти не бійся, чоловіче, не відберу я твого хліба. Ось дивися. — І для ліпшої переконливости Прокіп дістав із кишені папірця. — Червонодеревник я, меблі панам роблю. А спитав просто так, знічев’я.
— Ну, якщо так, то й так, скажу, — відповів чоловік на даху, щоправда, не одразу. — Якщо ще й могорича поставиш.
— Та хоч зараз, — сказав Прокіп. — Злазь, то й поставлю. — І нетерпляче додав: — Злазь, поки я не передумав.
— Дуже просто цю фарбу робити, — сказав маляр у найближчій корчмі, вже після доброї чарчини. — Береш червону і змішуєш із жовтою. Ось і виходить нова фарба.
— Так просто? — аж не повірив Прокіп.
— А ти думав? — засміявся маляр. — Може б, і могорича не поставив, та вже пізно, братику-меблярику, так і виходить нова фарба. А далі сам уже вибирай — темно-помаранчева або ж, навпаки, світла, скільки чого домішаєш. Більше червоної — темніша. Більше жовтої — світліша.
Прокіп тоді подякував, вони розійшлися, задоволені один одним. Маляр, певне, ще й здивований такою несподіваною щедрістю і тим, що так вдало перехитрив невідомого подорожнього майстра. А за кілька днів уже в іншому містечку купив Прокіп фарби обох кольорів і, кілька разів змішавши їх, отримав те, що хотів. Ще за тиждень у маєтку шляхтича Листв’яка, у якого, за чутками, було досить оригінальне намисто, уперше з’явився грабіжник у помаранчевій масці.
2
Його хвацькі, зухвалі вилазки швидко набирали розголосу. Але Прокіп розумів, що на нього вже полюють. Рано чи пізно, а доведеться зіткнутися з чималою поліцейською силою, а можливо, і регулярними військами. Він уже мав кілька укриттів, де час від часу і зупинявся, щоб відпочити, а інколи — рани зализати. Це були хата родичів одного з його «колег», будинок лихваря, якому він кілька разів збував награбоване, а також вибудуваний ними невеличкий будиночок у лісі. І все-таки Прокіп розумів, що їм не сховатися. Одного разу поліція ледве не схопила його напарника Герасима. Ризикуючи собою, він змушений був вертатися і виручати товариша, сам ледве не отримав кулю в плече, цього разу тільки трохи зачепило. Він розумів — якщо хоче далі розгортати справу, треба шукати надійне прикриття. І він відважується на відчайдушний крок. Прокіп вибрав бідного, але амбітного шляхтича Леоновича, з’явився до нього, попросив аудієнції і виклав свою ідею. Він запропонував себе і своїх людей на офіційну службу. Вони могли бути його гайдуками, скажімо, чи ще кимось. За це вони віддаватимуть йому частину здобичі. Він пильно подивився співбесіднику в очі. Зустріч призначили за три дні. Але Прокіп не був би Прокопом, хитрим, підступним і обережним. Він встановив спостереження за садибою. Другого дня із садиби виїхав вершник, а це був слуга Леоновича. Люди Прокопа перехопили його, знайшли листа пана до повітового поліцмейстера, у якому описувався візит бандита в помаранчевій масці і пропонувалося до наступного візиту влаштувати засідку. Прокіп розлютувався. Він застрелив гінця, а ввечері напав на маєток, безжалісно вбив господаря і його дружину, яка вибігла на постріли.