І ось Мечислав, звісно, уявний, а не справжній, під’їжджає до подільського села Баришківці. Зустріч псевдо-Мечислава з майбутнім батьком вийшла доволі прохолодною. Старий пан Збігнев не хотів зайвого клопоту. Але гроші і коштовності своє зробили. Надто ж, коли він побачив, що сума немаленька. Та й кілька діамантів і перснів звабливо зблиснули. Тепер уже радісний Збігнев Кульчинський згоджується всиновити Мечислава і згодом дає названому синові своє прізвище.
Йому не довелося пошкодувати про це. Новоявлений син поступово відтавав від горя, яке його спостигло, виявляв інтерес до господарювання і взагалі виявився доволі кмітливим хлопцем. Зрозуміло, він приїхав разом із кількома своїми слугами. І доволі швидко керівництво занедбаним маєтком перейшло до його рук. Він пропонує названому батькові перебудувати палац. Складає план, як це зробити. Збігнев, щиро захоплюючись кмітливістю сина, погоджується. Прокіп-Мечислав виписує іноземних фахівців із тих країн, чиї мови він знав. Поступово захоплення пана Збігнева своїм сином зростає, він не нарадується з його хазяйновитости, знайомить зі своїми сусідами, вводить у вищий світ воєводства.
Мечислав дізнається від батька про їхнього родича, щоправда, не дуже близького, князя із Сілезії. І його навідує думка, якою він ділиться з батьком, — відвідати свого далекого німецького родича. Він мотивує цю ідею бажанням побачити світ, Європу, про яку він чув колись від покійного рідного батечка. Трохи повагавшись, пан Збігнев погоджується відпустити сина у подорож. Так уперше Прокіп Марушко — вже як солідний і багатий польський шляхтич — опиняється у Німеччині. Спершу в Сілезії, у того ж таки князя Тотлебена, згодом — у Саксонії, де відвідує свого старого друга-агронома. Заодно він вдосконалює знання німецької мови і навіть вивчає ще один її діалект. Тут він вперше одягає свою другу маску — зелену. У замку одного з німецьких князьків йому дістається непоганий вилов. Він, який перед тим навідався як мандрівник і дізнався, що в князька є непогана колекція картин і діамантів, потім, уже офіційно від’їхавши, повертається і здійснює напад. З цієї поїздки до Сілезії він повертається через сім місяців до названого батька з радісною звісткою. Виявляється, що їхній родич якраз помер і Мечислав перед смертю так йому сподобався та до того ж він, цей старезний князь, так розчулився від згадок про давні зустрічі їхні з паном Збігневом, що в заповіті відписав йому доволі значну суму — сто тисяч золотих дукатів. Незабаром Мечислав із благословення батька купує ще один маєток. Чи здогадувався пан Збігнев, що справа з його прийомним сином і з несподіваним збагаченням не зовсім чиста? Можливо, і здогадувався, і замислювався, але хто ж відмовиться від такого несподіваного багатства, яке звалилося якраз на старість і яке він не раз бачив у своїх найзаповітніших мріях? А за п’ять із невеличким гаком років після всиновлення Збігнев Кульчинський помирає, впавши з коня. Він виїхав оглянути свій новий маєток, заїхав у ліс, і тут кінь перечепився за розлоге дерево. Чи доклав до цього руку названий син, чи це був нещасний випадок, лишилося невідомим. Зате тепер у Мечислава Кульчинського — Прокопа Марушка — людини в помаранчевій масці були повністю розв’язані руки.