Але досвідчені гравці Антон Федорович і Василь Петрович вважали, що події розгортатимуться інакше. Не домовившись із князем, Кульчинський перечекає якийсь час, і вже в личині під помаранчевою маскою викраде князя, а в тому чи тому лігвищі маску скине. А тоді силою змусить князя — катуванням чи обіцянками, може, і хабаром, а швидше поєднуючи і те, і те, а може, й інше — усе-таки продати кольє. Вважали вони, що під загрозою втрати життя князь, у якого були дві дорослі дочки і шанс казково розбагатіти для них, може і навіть повинен поступитися.
На нараді в таємній житомирській резиденції Рибалко і його підлеглий обговорювали варіант дати можливість викрасти князя, щоб простежити, куди його повезуть. А головне — куди довезуть.
— Але тоді, — заперечив Слєпньов на цей рибалківський варіант, — ми навряд чи матимемо можливість доступитися в те лігвище. Невідомо, чи буде це місце в Російській імперії, чи в одній із сусідніх держав, я це також допускаю.
— Що ж ти пропонуєш? — недовірливо запитав Рибалко.
— Зірвати маску на місці, при спробі викрадення. Якщо захопити Кульчинського у масці, можна запропонувати обміняти злочинця на графа Войцицького, якщо той живий, звичайно.
— Якщо той живий, — повторив Рибалко замислено. — А якщо ні?
— Тоді ще краще, — сказав Слєпньов, сам жахаючись своїх слів. — Тоді доля розбійника у масці буде наперед вирішена.
— Але піти на обмін — отже, втратити Кульчинського?
— Так, — сказав Слєпньов, у глибині душі відчуваючи свою перевагу над Антоном Федоровичем. — Це означає втратити його.
— Тоді в чому сенс такого обміну? — трохи вже роздратовано запитав Рибалко. — Тільки в тому, щоб отримати дорогоцінну особу графа Войцицького?
«Еге, куди ти мітиш, голубчику Федоровичу, — подумав Слєпньов, — либонь, новий орден собі придивився або ж новий маєточок…»
Уголос він ледь не вимовив: «А хіба цього мало? Адже знайти графа просив сам князь Чорторийський». Але стримався, хоч якось особливо солодко і щемливо занило під ложечкою. Він раптом зрозумів: якби Юзеф Войцицький виявився живим і його вдалося звільнити… перед очима Слєпньова постала картина, коли він підвозить нещасного, такого, що геть схуд у полоні, графа до родового маєтку. Назустріч їм вибігає найпрекрасніша у світі жінка і радісно скрикує, а її великі, величезні очі, у яких, здається, готовий вміститися весь світ, світяться вистражданим щастям.
І це щастя подарував їй він, Слєпньов.
«Так-с, здається, старію», — подумав Василь Петрович.
— Якщо ми і відпустимо Кульчинського, — вимовив він, — то все одно цей, з дозволу сказати, шляхтич, по-справжньому отямитися не зможе. По-перше, буде цілковита підстава конфіскувати його маєтки на території Російської імперії. По-друге, якщо у нього справді є лігвище на території, яка відійшла до Австрії, то ним зможе зайнятися їхня поліція. До того ж їхній імператор — перед новою загрозою з боку відомого вам Наполеона (тут Рибалко не витримав і засміявся). Так ось, відомого вам узурпатора, який нібито хоче проголосити себе імператором, — продовжував Василь Петрович, не зваживши на сміх Рибалка. — І він, тобто австрійський імператор, допоможе нашому государеві знешкодити його ворога, яким і є так званий пан Кульчинський. Але я припускаю, що цей пан чинитиме нам опір при затриманні…