— Тримайтеся, ваша ясновельможносте, — прошепотів він і дозволив князеві потиснути собі руку. — Навіть по копію, та все одно наш «помаранчевий пан» приїде.
— Ви хочете, щоб я зіграв роль підсадної качки? — гнівно, задихаючись, прошепотів князь.
«Хоча б його тут Кіндрат по загривку не стукнув, чого доброго», — подумав Слєпньов, а замість цього пошепки наказав:
— Я хочу, щоб він приїхав у масці.
3
Мечислав Кульчинський відбув наступного дня, злий, але зовні, як і напередодні, ввічливий із господарем і галантний із його доньками, передусім із Софією, роздратованою непоступливістю батька. Вона ж намагалася сховати сліди сліз і нічної істерики. Крізь щілину у своїй комірчині Слєпньов бачив, як від’їжджала карета всього лиш з одним кучером і лакеєм, і думав про те, коли ж його ворог, його найбільша дичина, на яку він полював, повернеться. Це мало бути доволі швидко, позаяк за півтора місяці був день народження графині Войцицької, і він знав, що про свято знає і Кульчинський, тобто той, хто вдавав його. Якщо він має серйозні наміри щодо графині, то цього дня обов’язково приїде до неї з кольє княгині Ольги. Кажучи по-сучасному, Слєпньов був досить добрим психологом. Власне, до цього його зобов’язувала небезпечна таємна служба. Він розумів, що Кульчинський, якщо той справді був чоловіком у помаранчевій масці, має, крім витонченого розуму, непомірні амбіції і не звик ні від чого задуманого відмовлятися. Розуміючи, що купівля однієї з найкоштовніших прикрас і дарування її коханій жінці вивищить його в очах самої графині та всіх, хто дізнається про його царський жест, він не міг відмовитися від ідеї отримати заповітне кольє. Пікантність ситуації полягала в тому, що про істинну ціну копії, яка зберігалася в князя Слуцького, знали лише сам князь та той, хто так бажає її. Не зважаючи, звичайно, на втягнутих у цю справу Слєпньова, Рибалка і графиню. Лишалося чекати, що Кульчинський все-таки повернеться. Єдиний його шанс, як справедливо вважав Слєпньов, — заявитися в помаранчевій масці і, користуючись репутацією грабіжника в цій самій масці, шантажем змусити князя продати підроблене кольє як справжнє, зобов’язавши його загрозою смерти про все мовчати. Простого нападу, вважав Слєпньов, Кульчинському буде не досить. Для шантажу йому буде потрібне ще щось. Цим «щось» могло бути захоплення доньок князя або однієї з них. Скоріше за все молодшої, Віслави, Вісі, ніжніше ставлення батька до якої Кульчинський, напевне, помітив під час візиту.
Після від’їзду Кульчинського Слєпньов, розуміючи, що чекати доведеться кілька тижнів, а то й цілий місяць, а за цей час приховати присутність шістьох людей в палаці буде дуже важко, вирішує спершу всім піти геть від людського ока, а потім знову повернутися, але вже легально. Один із них незабаром поселяється у маєтку під виглядом мандрівника-монаха (благо, цю роль йому вже доводилося грати). Навідується і землемір із повіту. Князь раптово захворів і виписав до себе лікаря з Києва. Незабаром як добрий знайомий князя шляхтич Вацлав Рожавський з’являється і сам Слєпньов із двома слугами.
Тут він намислив ще одну гру, яка покликана прискорити завершення операції. Він починає залицятися до князівни Софії, прозоро натякаючи на бажання бачити її світлість господинею своєї холостяцької садиби. Як він і навчив, князь нібито схиляється до того самого. Адже невідомо, чи повернеться цей багач Кульчинський, а пан Вацлав відомий йому, хай і не надто багатий, але хазяйновитий шляхтич, і поки він, князь, не помер, то хотів би бачити бодай одну зі своїх доньок заміжньою.
Такий розвиток подій змушує бідну Софію, усю в сльозах, писати розпачливого і сповненого сльозливих зворотів листа до пана Мечислава. Боже борони, вона не набивається з одруженням. Нехай пан Мечислав так не подумає, але як у доброго друга просить поради. Батько, так-так, її любий таточко хоче видати її, не вірячи в щирі почуття пана Мечислава, за якогось старого лисого холостяка, яким вона гидує. Та ще, здається, обіцяв цьому панові як посаг за нею знамените кольє. Судячи з того, як цей старезний шляхтич (як бачимо, Софія зумисне перебільшила вік Слєпньова-Рожавського) задоволено потирав при цьому свої старечі руки, він у майбутньому напевно продасть прикрасу або проп’є в найближчій корчмі.
Читаючи перехоплений одним із його завзятців лист, Слєпньов кілька разів усміхнувся, кілька разів невдоволено поморщився, та, повагавшись, вирішив грати далі і відправити лист за адресою. Він подумав, чи не занепокоїть цей лист, трохи схожий на лист графині Войцицької, і самого Кульчинського? Але підозрював й інше — що лист може прискорити з’яву «помаранчевої маски», і ось-ось за палацом, випереджуючи набіг, розпочнеться таємне спостереження. У ці дні молодий привабливий «монах» бесідував із Вісею про різні способи порятунку душі, про символ віри, про святі місця, відходячи для тривалих задушевних бесід якомога далі від палацу — на луки, де щойно скосили траву, до лісу, тиша або заколисливий шум дерев у якому схиляли до роздумів про високе і вічне.