Минали дні за днями, біля маєтку то з’являвся якийсь мандрівний філософ, то приходила зграя циганів, то приїжджав дрібний купець, у яких можна було підозрювати агентів людини в помаранчевій масці. У той час люди Слєпньова намагалися не потрапляти їм на очі. Але незвані гості швидко покидали палац, тим більше, що цьому сприяла рішучість нервового в ці дні князя.
Нервувався і Слєпньов, хоч він і вмів чекати. Але тут був особливий випадок, він чекав головного. А «монах» усе ходив і ходив із молодшою донькою князя та бесідував, поступово пробуджуючи в дівчині далеко не святі почуття до себе.
Під час однієї з таких бесід, ближче до вечора, «монах», що мав чудовий слух, почув щось віддалено схоже на кінській тупіт та неголосне іржання. Він ніби ненароком послизнувся і впав, приклав вухо до землі і швидко підвівся.
— Вибачте, люба сестро, я відлучуся на хвилинку, — пробурмотів він зніяковіло, усім своїм виглядом показуючи, що йому треба відправити природні потреби.
Із-за недалеких кущів, за які він швидко відійшов, «монах» побачив, як на галявину виїхали п’ятеро вершників, один із яких був у яскравій помаранчевій масці. Вони оточили нещасну Вісю. Далі «монах» не став дивитися, позадкував і за наступними кущами зняв довгу рясу, яка заважала швидко бігти. За чверть години він, задихавшись, уже доповідав Рожавському-Слєпньову про те, що сталося. До приїзду гостей, яких хоч і не кликали, але чекали, було все готово. Князь лежав у ліжку, блідий від страху, «лікар» інтенсивно накладав йому якісь примочки, а за портьєрою в ніші біля вікна стояли Слєпньов і один із його «слуг». Передбачливий Слєпньов ще наказав поставити перед вікнами палацу напоготові коней.
Незабаром перед палацом з’явився вершник. Він повідомив лакею на вході, що привіз для його ясновельможности важливе послання від його друга. Лакей відповів, що князь тяжко хворий, і попросив віддати листа.
— Мені звеліли віддати особисто в руки, — сказав посланець.
Після доповіді лакея князь звелів посланця впустити. У князівській спальні цей чоловік із вольовим обличчям відразу попросив «лікаря» залишити їх із князем сам на сам. Коли «лікар» вийшов, посланець без всяких передмов заявив, що він посланий відомим князю («Сподіваюся, відомим?») чоловіком у помаранчевій масці. В їхніх руках зараз знаходиться його молодша дочка. Як викуп йому пропонують захопити із собою відомий йому предмет. Окрім того, як компенсацію за моральні збитки князь отримає досить значну суму. Якщо ж він відмовиться, його дочка помре страшною насильницькою смертю, а маєток спалять. Спалять і село, хай його ясновельможність у цьому не сумнівається.
— Я згоден, — сказав князь Януш. — Дозвольте мені одягнутися.
— Чекатиму вас за дверима, — сказав посланець «помаранчевої людини». — Якщо хтось спробує на мене напасти, щойно тут пролунають постріли, вашу дочку негайно вб’ють. Десять хвилин на збори, сподіваюся, вистачить?
— Вистачить, — глухо сказав князь.
Ледь посланець, який приніс такі страшні вісті, вийшов, князь підійшов до ніші:
— Що мені робити?
— Виконуйте все, що вимагають, — прошепотів йому в самісіньке вухо Слєпньов. — Все буде гаразд.
— Сподіваюся, — зітхнув князь.
— Можете не сумніватися, — тихо запевнив Слєпньов.
Він обережно відчинив вікно і разом зі «слугою» вибрався назовні. За його сигналом вся компанія безшумно прослизнула до коней. Вікно кімнати, у якій лежав князь, виходило в сад. Далі сад переходив у парк. Добре вивчивши місцевість, Слєпньов уже знав, як можна пробратися до тієї ділянки лісу, де бандити захопили Віславу Слуцьку. Вони здалеку об’їхали цю ділянку і крізь ліс попрямували до лісової дороги, де попередньо намітили влаштувати засідку. Василь Петрович розумів, що шанси захопити Кульчинського живим, якщо тільки під маскою саме він, мізерні, та все-таки наказав стріляти людям «помаранчевого» в руки, а коням — у серце. Усі шестеро були чудовими стрільцями. Своїх коней вони відпустили.