Перша книга базується на повідомлені Амміана Марцеліна, друга — Пріска Панійського, наступні Йордана та інших авторів. Жодного разу я не зустрічав в літературі, щоб противники азійсько-кочового походження гунів зіслалися на повідомлення Амміана: очевидно вважається, що воно підтверджує азійську концепцію. Це є грубою помилкою. Саме аналізуючи його роботу, яку гунологи-азіати цитують широко й бездумно, я кину перший камінець в концепцію азійського походження гунів. Виявляється, фактів, які свідчать про їхнє місцеве походження, навіть у Амміана, більше, ніж достатньо, фактів же про їхнє азійське походження — практично ніяких, окрім того, що говорив Т.Шевченко: "німець каже — ви моголи!"
Не лише Амміан Марцелін, але й інші греко-римські письменники того часу пишуть про "гунів". як про невідоме й раніше не знане, або краще сказати, маловідоме плем'я. Це є одним з доказів, можливо, найвагомішим, для пізніших коментаторів та дослідників. Якщо до того плем'я невідоме, то звідкись прийшло, а якщо прийшло, то, звичайно, кочовики. Цей "аргумент" може бути усунутий простим, хоча, можливо й несподіваним поясненням.
Найкраще греко-латиняни знали ті народи, що були найближчими їхніми сусідами й з ким доводилось їм воювати: германці, готи, скито-сармати. Слов'яни знаходились далі, та й багаточисельні їхні племена виступали під різними іменами, так що їх етнічна належність не завжди була ясною. Про це в роботі "Германіка" писав ще Тацит, історик І ст. після Р.Х., плутаючи їх з германцями: "чи народи певкінів, венетів і феннів маю причислити до германців чи сарматів, —сумніваюся... венети і ставлять хати, і носять щити, і залюбки ходять пішки, і є дуже рухливими. Це все відрізняє їх від сарматів, що живуть у шатрах і на конях". Але не це саме важливе.
Наші предки — одвічні землероби. Землі вистачало на всіх, працюй і живи. Трудячись на своїй землі кілька тисячоліть, вони створили високу культуру, яка бере свій яскравий початок з трипільських часів (IV-ІІ тисячоліття до Р.Х.). Вони вміли не лише працювати, але й веселитись та відпочивати, уславляти та ублажати природу та богів. І хоча більшість дослідників не вважають трипільців предками слов'ян, але вони знаходились поруч, і їхній вплив на формування культури, системи вірувань та господарювання наших пращурів безсумнівний. Дуже ймовірно, що частина трипільців злилася з праслов'янами й таким чином, взяла участь в етногенезі нашого народу. Віднайдені досконалі календарі сільськогосподарських робіт та понад двісті тисач назв українських пісень на найрізноманітніші теми, що супроводжували наших пращурів від народження й до смерти і збереглися до нашого часу, є цьому чи не найкращим підтвердженням. Для пристойного, як на той час, життя їм вистачало всього: хліба, м'яса, молока, риби, хутра. Вони нікого ні чіпали, доки їх не займали. Саме це викликало підсвідомий подив й недовіру західноєвропейських дослідників. Вони не могли збагнути, що високорозвинений народ не грабує й не вбиває сусідів. Це не вкладалося в їхніх головах: якщо не грабує, значить слабкий, відсталий, дикий і взагалі ні на що не здатний, про нього нічого й писати. Так переваги наших пращурів в їхніх очах стали вадами. Отже, якщо не лише наші предки, а взагалі будь-хто не чинив насильства над своїми сусідами, то знання тогочасних "культурних" народів про них були на самому примітивному рівні.
Значно більше успіху у формуванні тривалих міжплемінних об'єднань, що стали зародками майбутніх держав, мали ті племена, у яких міцне відчуття згуртованости, "відчуття ліктя" (тобто, фактично, стадности), члени яких бездумно кинуться за своїм ватажком на сусідів заради грабунку. І чим більше крови при цьому вони прол'ють, тим більшу насолоду та тріумф відчують, тим швидше потраплять на сторінки літописів. Народи з сильно розвинутим на протязі тисячоліть відчуттям індивідуалізму (а на зорі цивілізації вони також знаходились у стадному стані) об'єднувались, коли приходили до цього усвідомленням жорстокої необхідности та напруженням волі. Стадні ж племена об'єднували позиви шлунку, блиск золота та жадоба насильства, яка була вагомим елементом їхньої внутрішньо-родової суті. Немає чого багато й говорити, що у суспільно-біологічному плані такі племена були відсталішими і саме вони руйнували суспільства чи держави, які створювали високі культури та цивілізації. Найбільш розвинуті риси стадности у племен, що знаходились в суворих природніх умовах: холодної малопродуктивної півночі та спекотних пустель, вони ж і агресивніші від народів, що жили в кращих умовах. Якщо брати по великому рахунку, то кращі землі Європи колись заселили сильніші народи, а кращими були середні та помірно теплі широти. Вони або підкорили слабші племена, що жили тут, або витіснили їх на крайній південь та крайню північ, тобто в безплідні пустелі або в лісові хащі та на багнища.