Племена, що жили в кращих природніх умовах і досягали більшого успіху у суспільно-культурному розвитку, пізніше розкладалися• внаслідок зніжености, ізолювалися один від одного внаслідок притаманного людській природі індивідуалізму, що супроводжує вищі ступені цивілізації, і часто ставали жертвою примітивніших, але голодних згуртованих племен. Така була основа завоювань та поневолень. Читачі самі можуть навести чимало прикладів, що пояснюють ці положення. Надіслані на адресу видавництва, кращі з цих ілюстрацій будуть надруковані в наступних виданнях з посиланням на авторство.
Держави у сучасному вигляді — це, безумовно, досягнення "стадних" народів. Розвиненіші змушені були створювати свої об'єднання (держави) з метою самозахисту.
У народів із сильно розвиненим відчуттям індивідуалізму, до яких безумовно треба віднести наших пращурів, не лише плем'я, а вже рід, якщо не патріархальна сім'я, був "державою" зі своїм світом. Можливо, саме це обумовлювало своєрідний хуторсько-гніздовий тип їхніх поселень на початку нової ери.
Наведу один приклад, що в якійсь мірі пояснює висловлені вище положення. На зорі цивілізації, коли людей ще й людьми не можна було називати, а "суспільство" зводилось до первісного стада, відбувалися статеві спарювання між родичами першого порядку: дочки з батьком, матері із сином, брата із сестрою, як у тварин. Пізніше, коли людина вже виділилася із тваринного світу, була усвідомлена шкідливість такого стану, і статеві стосунки між родичами у першому коліні були заборонені, але дозволялися у другому: між двоюрідними братами та сестрами, дядьків із племінницями тощо. З того далекого часу такий порядок дійшов до наших днів й має місце в країнах Західної Європи та між юдеями. Але і це є кровозмішенням між близькими родичами, що приводить до виродження. У слов'ян же, принаймі в українців, шлюби не лише в другому, але навіть у третьому коліні заборонені, що свідчить про значно довший час цивілізаційного розвитку наших предків від стада до сучасности. Отже, півтори-дві тисячі років тому, про які йтиме мова в цих роботах, коли багато племен ще знаходились в напівстадному стані і з нього потрапили прямо в цивілізацію, наші предки вже досягли високого рівня культурного розвитку. Цим я хочу сказати, що напівстадний етап свого розвитку, на відміну від деяких сучасних народів, праукраїнці пройшли ще в доісторичну епоху, можливо, в часи орійського розселення народів 4-5 тисяч років тому.
Не зважаючи на те, що анти-черняхівці вели жваву торгівлю з римлянами, а деякі дослідники навіть стверджують, що черняхівська культура була провінційно-римською, для римлян анти-слов'яни були маловідомим народом. Але це не дивно. Значно більший подив викликає та обставина, що протягом VI - VIII століть слов'яни заполонили половину Європи, дійшовши до таких міст, як Кіль, Бамберг, Лінц та Корінф, але "нам недоступні подробиці цих надзвичайно важливих подій: рух слов'ян відбувався поза смугою, яку висвітлюють латинські та грецькі тексти. Незважаючи на недавні й дуже помітні успіхи, археологія сама по собі не в змозі змусити заговорити цей мовчазний світ. Можна вважати майже вивченим лише останні стадії цього поступального руху, який привів слов'ян до безпосереднього зв'язку з германськими і романськими народами та візантійським світом" [Мюссе, с.45].
Тут треба зробити істотне зауваження. Мюссе пише про населення, народ. З військом слов'ян чи антів германці та римляни мали справу ще в І-IV століттях, але вони тоді не називались ні слов'янами (ця назва виникає лише в VI ст.), ні антами (наші предки антами себе взагалі ніколи не називали), а виступали під іменами скіфів або гунів.
Отже, латиняни та греки погано знали те, що відбувалося в Скіфії, далеко від них. Але був час, коли вони погано знали навіть те, що відбувалося в самій Греції, за 100-150 км від Константинополя. "Найнеясніше питання — це доля власне Греції. Історики висувають теорії, прямо протилежні одна одній, в той час як джерела майже мовчать. Принаймі два регіона, Фессалія та внутрішній Пелопоннес, були колонізовані слов'янами в кінці VI та на початку VII століть" [Мюссе, с.55,56]. "Всередині країни достатньо слов'янських назв: на Пелопоннесі їх порядка чотирьохсот; ними позначаються навіть деякі морські пункти, напр., порт Пілос перетворюється в Наварін" [Мюссе, с.59], — але це все сучасні топонімічні дослідження.