Выбрать главу

Уважно слухають студенти: адже сам Олександр Євгенович не тільки учений, але і найдосвідченіший мандрівник, який об'їздив півсвіту, його поради чого-небудь та варті! Він побував у Німеччині, Швейцарії, Франції, Італії, бачив дивовижні поклади самоцвітів на острові Ельба. Він жив багато місяців у тайзі, серед уральських «горщиків» — шукачів золотистих топазів і аметистів, які горять холодним вогнем. Його обдував вітер льодовиків Алтаю, захищала печера на березі Байкалу, смалило сонце монгольських пустель. Намети його експедицій стояли в сибірській тайзі, на берегах затоки Кара-Богаз-Гол, у горах північного Таджикистану. Адже це про Олександра Євгеновича і його супутників сказав Олексій Максимович Горький: «… По Уралу, непрохідними горами, блукають, складають фантастичні колекції коштовного каміння для Академії наук, місяцями не бачать шматка хліба. Питається, з чого живуть? З полювання живуть, як дикуни, так-с! І це, чи знаєте, не Каліфорнія, не золота лихоманка. Безсрібники, а не добувачі до своєї скрині. Пишатися треба таким народом».

… Димить вогнище, булькає в казані юшка.

— Олександре Євгеновичу, а в чому ж все-таки секрет пошуків і знахідок? — запитує той самий студент, який хоче прославитися на всю країну. — В чутті?

— В маленькому зрості, — жартує академік. — Маленькому краще видно каміння на землі. — Ні, серйозно — шукати треба вчитися, вчитися наполегливо і вдумливо. Передусім вчитися спостережливості. Спостерігати — це означає помічати подібність і різницю, через один дрібний факт знаходити великі явища, привчити себе вдумливо ставитися до всього. Розвідник не повинен розпорошувати увагу. І, найголовніше, він повинен захоплюватися своєю справою, горіти бажанням знайти для народу сховані у надрах землі багатства.

— А чуття?

— Якщо чуття — це тонке розуміння, підсвідомий нюх, то й чуття. І от ще — розвідник має бути трохи романтиком, людиною великих пристрастей. Справді, я не знаю жодного родовища, відкритого чиновником від науки.

* * *

Восени 1922 року до рублених будиночків станції Імандра вийшла бородата людина в поруділій і подраній куртці. Через плече у неї висіла велика торба, на паску — жерстяна кварта. В руках — сукуватий ціпок.

Перехожий присів відпочити на станційний ґанок, зняв зашмарованого картуза, поклав його на коліна і, заплющивши очі, глибоко задумався. Зморшки у нього на обличчі означились різко, по-дідівськи.

Раптом щось упало в картуз. Дід здригнувся і підняв вії: в картузі лежала монета.

Розгублений Олександр Євгенович хотів уже гукнути жалісливу жінку, але раптом весело розсміявся. Гарний же, мабуть, у нього вигляд! Коли блукаєш у горах, забувши про бритву, обдираючи куртку об каміння, коли сам латаєш дірки, пропалені сучком, що відскочив од вогнища, тоді не ображайся, якщо в тобі не відразу впізнають академіка!

Олександр Євгенович дбайливо сховав монетку в кишеню. Він зберіг її й інколи показував друзям.

Того дня, коли Ферсман одержав милостиню на станції Імандра, в його торбі лежав план, на якому були позначені казково багаті скарби землі.

Минуло ще трохи часу —і про ці скарби заговорили скрізь. Нові розвідки, продовжені мінералогами і геологами, дали приголомшливі наслідки. Виявилось, що в надрах тільки двох розвіданих гір — Кукісвумчорру і Юкспору — нечувано багато мінералу родючості.

— Він прийшов сюди із жерл хібінських вулканів, щоб допомогти мирним трудівникам, — говорив академік у своїх доповідях. — Дайте мільйони тонн порошку, приготованого з апатиту, нашим полям і лукам — і подвояться врожаї, збільшаться розміри буряків, розростуться білосніжні коробочки бавовни, наллється зерно…

На поклади мінералу родючості звернула увагу партія.

Темної ночі, наприкінці грудня 1929 року, у двері бараку, побудованого для геологів недалеко від Кукісвумчорру, вбігла схвильована людина:

— Кіров приїхав!

На вулиці хурделило. Сергій Миронович, обтрушуючи сніг, підвівся із саней-гринджол. Він дуже змерз.

Випивши чаю, Кіров зібрав геологів. Була друга година ночі. Ферсман коротко розповів про роботу чотирнадцяти розвідувальних загонів, які працювали того року. Сергій Миронович уважно слухав, запитував. Він розумівся на справі: в Ленінграді, в його кабінеті, була повна колекція всіх хібінських мінералів. Залишалось тільки вирішити, як треба трусонути цю стару землю, щоб вона віддала всі свої багатства радянському народові.