Старший серед хлопчиків не стільки словами, скільки знаками розповів морякам, які його оточили, сумну історію. Його плем'я жило на сусідніх островах. Одного разу остров'ян у морі захопила буря. Їхні човни пригнало ось до цього острова — хлопчик показав рукою на берег. Тут на них напали лихі люди. Родичів хлопчиків було забито.
Хлопчик зробив кілька рухів, змісту яких спочатку ніхто не зрозумів. Він показав, як розпалювали багаття, багато багать, клали туди якісь предмети, потім щось із смаком їли.
— Гийка? (Так туземці називали рибу).
Хлопчик заперечливо похитав головою. Потім він схопив свого товариша за руку й удав, ніби хоче її відгризти.
— Вони з'їли вбитих! — жахно скрикнув астроном Симонов.
Отже, вороги племені, до якого належали хлопчики, були канібалами. Тільки тут моряки зрозуміли, що то за кістки валялись у попелі серед пальмового гаю…
Хлопчики вчасно чкурнули в густі зарості і тому залишились живі. Коли море заспокоїлось, переможці відпливли з острова.
Хлопчики їли кокоси, ловили рибу і чекали, поки їх знайдуть земляки.
— Цим робінзонам жилось на острові не так уже погано, — сказав Беллінсгаузен, поплескавши старшого хлопчика по плечах. — Але на військовому кораблі розгулювати без штанів не годиться. Одягнути їх і зарахувати на постачання!
У тропіках завжди обідали на свіжому повітрі. Діставши ложки, матроси розсілись на парусині. Хлопчики спідлоба спостерігали за ними.
— Гей, хлопці, а ви чого стоїте? Гайда в нашу артіль!
Хлопчаки, не зрозумівши ні слова, переступали з ноги на ногу.
— Ач, не розуміють, — з жалем сказав один матрос. — А ми з ними по-іншому побалакаємо.
Він підвівся, підійшов до хлопчаків і почав легенько підштовхувати їх до матроського кола. Тут з'явився артільник з величезним дерев'яним баком — братським казаном, який смачно парував. Бак підвісили на гак, артільник розлив борщ по мисках і роздав сухарі.
Хлопчики покуштували незнайомої страви спочатку несміливо, з побоюванням, але, добравши смаку, швидко спорожнили свої миски.
— Диви-но, братця, як уминають російські щі! — сміялись матроси.
Другого дня обмиті і пострижені «робінзони» походжали вже в смугастих штанях і куртках. Одне тільки заважало їм і завдавало очевидних страждань: черевики. Хлопчики так незграбно і з такою обережністю ступали по палубі, так злякано оглядались, що довелось відмовитися від наміру одягти їх у повну форму.
Від Островів Росіян експедиція попрямувала на Таїті.
Теплої липневої ночі з'явилась темна пляма цього великого острова. Невиразно вгадувались обриси гір. В пучині океану мелькали риби, що світились. Вітер доносив ледве вловимий аромат апельсинів.
Вранці таїтяни оточили шлюпи, навперейми пропонуючи лимони, ананаси, банани, кокосові горіхи, смачне коріння.
Скоро завітав і сам король острова — По-марі з королевою.
Гості і хазяї обмінялись люб'язностями та подарунками. Чи не найбільше Помарі зрадів кільком простирадлам: король і його сім'я одягались тільки в світлий одяг, а біла тканина у королівських кравців уже кінчалася.
Що ж до смаків королеви, то вони виявились трохи несподіваними. Залишившись наодинці з Лазарєвим, її королівська вельможність каліченою англійською мовою попрохала пляшку рому.
— Я вже послав королю кілька пляшок, — шанобливо сказав моряк.
— Він все вип'є сам, а мені ні краплі не дасть, — з сумом відповіла королева.
Довелось посилати по ром…
Заманливі були відкриття в теплих водах, щедра природа Таїті, але думка про невідому землю біля Південного полюса не покидала моряків. Задушливими тропічними ночами вони говорили про полярні льоди. Слухаючи співи птахів, що літали в яскравій зелені, вони згадували різкі крики пінгвінів.
Щиро прощалися моряки з таїтянами. Хоч на шлюпах запасли всього вдосталь, остров'яни знову й знову везли в подарунок плоди і коріння. Апельсини і лимони довелося солити в бочках — так багато їх понаносили.
Попрощались моряки і з хлопчиками, знайденими на безлюдному острові. Суворі, згрубілі в морських мандрах люди всім серцем прихилились до довірливих хлопців, дуже тямущих і кмітливих. Своїми витівками, пустощами, цікавістю вони так нагадували вихрястих Ваньок і Петьок, які залишились там, за океаном…
Знову порт Джексон, підготовка до нового походу в льодові широти.
Наприкінці жовтня 1820 року «Восток» і «Мирный» покинули береги Австралії, а в середині грудня вчетверте перетнули Південне полярне коло.