Наступного року «Якутск» розчавили льоди. Майже дві доби команда з нечуваною мужністю намагалася врятувати свій наполовину затоплений корабель. Люди покинули судно тільки тоді, як вода піднялась до палуби. Лаптєв і Челюскін зійшли на лід останніми. Це було за 75° північної широти. Насувалась полярна зима, а над моряками замість даху було холодне небо, за постіль їм правив вологий мох, за страву — кислі ягоди тундри та житні сухарі.
Але Лаптєв, цей хоробрий моряк, не впав у відчай. І чи варто звинувачувати його в тому, що він іноді навіть нагаєм змушував тих, що зневірилися, встати з мерзлої землі, іти туди, де жалюгідні халупи покинутої зимівки могли захистити їх від загибелі.
Міцні люди були лейтенант Лаптєв і штурман Челюскін! Корабель загинув, але вони не здались і до тих мисів, куди їх в море не пустила крига, пішли долом, через тундру. Не дійшли, повернулись у Туруханськ. Грудневої темної пори, в п'ятдесятиградусні морози, коли людина чує шелест дихання, залізо стає крихким, птах мерзне на льоту, Челюскін з трьома солдатами, залишивши хворого Лаптєва в Туруханську, знову вирушив до північного краю материка. Він іде через тундру п'ять місяців, перетинає весь Таймир і опиняється біля того самого мису Фаддея, від якого «Якутску» довелось повернути назад. Іде далі вздовж побережжя, описуючи бухти, миси, острови. Перетинає 77-му паралель. На всьому материку не було тоді людини, яка перебувала б північніше від нього. 9 травня 1742 року Семен Челюскін, цей залізний штурман з дерев'яного корабля, пише в дорожньому журналі: «Погода похмура, сніг і туман; після полудня о 5-й годині поїхали в свій путь побіля морського берега… Приїхали до мису… Тут поставлено маяк — одна деревина, яку віз з собою. Цей мис кам'яний приярий, середньої висоти, побіля нього крига гладенька і торосів нема. Тут названий мною цей мис: «Східно-Північний мис».
Чи можна коротше, скромніше сказати про подвиг, рівних якому набереться не так вже багато в історії полярних подорожей! Першому у світі досягти суходолом крайньої північної точки Азії — і не написати про це жодного урочистого слова, не похвалитися перед нащадками хоч би трішечки…
Лаптєв і Челюскін зняли береги Таймиру. Вони зробили ніби рамку, в середині якої ціле століття так і залишалась у багатьох місцях порожнеча. Тепер належить заповнити її.
Поки професор їздив на побережжя, Ваганов збирав відомості про Таймирське озеро. Але дізнався він небагато: самі кочівники — нганасани — рідко бували в тій дикій місцевості.
— Каміння там гостріше ножа — підошви з найкращої оленячої шкіри рвуться за день, — казали діди. — Однак зовсім погані місця — олешкам їсти нема чого.
— Наші чоботи підковані залізом… То як же пройти до озера?
— Навіщо тобі? — дивувались діди з наполегливості Ваганова. — Ходімо краще з нами до великої солоної води. Риба є, птахи є. Гарно!
Нарешті з допомогою Тита Лаптукова Ваганов довідався, що шлях кочівників пролягає недалеко від річки Таймири, якою можна спуститися до озера. Топограф наказав робити човна. Професор, який повернувся, немало здивував козаків, узявшись разом з ними Теслювати: пан, а сокирою орудує краще за мужика.
Все довшими ставали дні. Нганасани вже оглядали нарти, ремонтували упряж, готуючись перекочовувати на північ; жінки кістяними голками шили з оленячої замші літній одяг.
Одного разу професор зібрав своїх супутників.
— Ми починаємо справу небезпечну для життя, — сказав він, уважно вглядаючись в обличчя тих, що слухали його. — Говоритиму одверто. Той, хто захворіє за час дальшої нашої поїздки вглиб півночі, має залишитися па дорозі один, де б це не сталося, і чекати, поки інші повернуться до нього на зворотному шляху.
Брандт зіщулився, служник Фурман зблід. Ваганов захитав головою. Старий Лаптуков і козаки слухали з спокійними, ніби кам'яними обличчями.
— Я гадаю, — підкреслюючи кожне слово, вів далі Міддендорф, — що нам нема необхідності рушати всім разом. Панові Брандту, а також тобі, Фурмане, краще залишитись тут. Томілов, — він кивнув на одного з козаків, — допоможе вам займатися спостереженнями на нашій метеорологічній станції.
Брантд почав мляву суперечку — мовляв заради безкорисного служіння науці він ладен іти на всілякі нестатки і навіть на смерть. Але Міддендорф без зусилля переконав його, що інтереси науки вимагають присутності такого досвідченого метеоролога саме тут, у цьому таборі…
Травневого дня нганасани по ущільненому вітрами снігу, схожому на застиглі морські брижі, рушили на північ. Далеко тундрою розтягнувся «аргиш» — оленячий караван. Дев'ять саней зайняло майно експедиції: кістяк човна, різні прилади, провіант на все літо і навіть трохи дров. Хто знає, чи знайдеться біля озера паливо…