Над весняною тундрою боролись холодні і теплі вітри. Тумани, які синювато-сірою габою прикривали тундру, раптом щезали, і повітря ставало незвичайно прозоре. Очі ніби перетворились у підзорні труби, помічаючи який-небудь малюсінький горбок мало не за версту. Даурські модрини, найморозостійкіші дерева на земній кулі, які забрались навіть за 72-гу паралель і обернулись тут на кволих карликів, здавались лісовими велетнями.
Одного разу під час перевалу професорові спало на думку оглянути два невисокі горби. Підв'язавши лижі і взявши з собою одного з козаків, він добіг до першого горба. Але ледве лижники заковзали до другого, як той повільно поплив кудись убік.
Міддендорф, приписавши таку дивну поведінку горба сильній втомі очей, повернув до табору. Але тут вітер, який перемінився, приніс густий туман, і професор ледве встиг по компасу засікти напрям. Вони пішли, і злополучний горб знову промайнув перед ними. Міддендорф узяв у руки підзорну трубу. Як крізь густе матове скло, він побачив свій намет і сани біля нього:
— Біжімо, табір поруч!
Вони поспішили до намету, який тепер виразно бачив і козак. Раптом табір, до якого залишалось кілька кроків, зник, розтанув.
Лижники зупинились. Чи вже не проскочили вони зопалу повз намети?
Повернули назад. Табору не було.
Уже в перші дні весняної подорожі по тундрі Міддендорф помічав, що інколи відображення оленячих упряжок, які йдуть попереду, починали тремтіти, підніматися над сніговою поверхнею. Якось він навіть побачив розпливчасте відображення оленя, перевернуте догори ногами. Ці явища, що нагадували марева пустель, тоді тільки забавили його. Тепер марево тундри утнуло з ними злий жарт.
Знову і знову міняючи напрям, метались вони по тундрі, падаючи і знову підводячись. Вітер замітав, згладжував їхні сліди. Минуло п'ять, десять годин, імлиста напівтемрява розвіялась, туман з лілового став перламутровим. Зовсім знесилившись, голодні, замерзаючи, вони впали на сніг. Насилу ставши на коліна, козак потягнувся до підзорної труби, в сотий раз підніс її до очей і раптом радісно скрикнув.
Міддендорф вихопив у нього трубу. В молочному колі тремтів, танцював намет. Наприкінці двадцять третьої години безперервних блукань по тундрі професор і козак доповзли, нарешті, до нього.
Частина кочівників, які пішли раніше із зимового табору, мала заздалегідь влаштувати на річці Новій проміжний табір. Але Міддендорф застав там одного здорового і тридцять хворих. Професору, висловлюючись фігурально, знову довелось надіти лікарський капелюх…
— Ти добра людина, хвороба тебе боїться — тікає. Ми дочекаємось тебе тут восени, — прощалися з професором кочівники кілька днів потому. — А один не йди — пропадеш.
Останній провідник розлучився з експедицією, коли оленячі упряжки вийшли на низинний берег річки Верхньої Таймири.
— Пливи — припливеш в озеро, — сказав він професорові, показуючи на річку. — А краще залишайся, кочуй з нами. Лікуватимеш нас. Кращий чум тобі дамо, олешок.
— Що це за місцина? — спитав Ваганов.
— По-нашому, Сяттага-Милла… Залишайся і ти, друже. Тобі теж дамо трошки олешок, допомагатимеш лікареві.
— Гаразд, гаразд! — сміявся Ваганов. — Приїзди сюди на твоїх олешках восени. Можливо, надумаємо з лікарем назовсім у вас залишитись.
Чекаючи льодоходу, експедиція стала табором у Сяттага-Милла. Весна на Таймирі була волога, туманна. Сонце світило тьмяно, мов лампа в парній лазні. Навколо нього з'являлись величезні райдужні кола, які, перетинаючись між собою, створювали яскраві, променіючі плями «оманливих сонць»: це сонячні промені заломлювались у великій кількості льодових кристаликів, які кружляли в повітрі.
Хоч ртуть у термометрі лише інколи піднімалась вище тридцяти градусів морозу, на крутих берегових скелях сніг уже підтавав. Весна і зима поперемінно тіснили одна одну, і тільки до середини червня весна перемогла остаточно.
На південних схилах горбів ноги грузли в розкислій глині. Веселі снігові подорожники стрибали по перших проталинах, з'явились голосисті лапландські подорожники, а слідом за ними потягнулись табуни гусей. Весняні трелі куріпок не змовкали навіть в сонячні ночі. Під прозорою крижаною кірочкою ожили перші рослини — кошлаті, вкриті пухом, який захищає від холоду; і ось уже поруч з ними розпустила жовтий бутон сіверсія, таймирська рожа, яка цвіте раніше, ніж розтане сніг.