Раптом йому здалось, ніби по снігу рухається біла грудочка. Куріпка! Він потягнувся по рушницю. Руки тремтіли, мушка двоїлась в очах. Од відбою в плече він повалився навзнак.
Куріпка підкріпила його. Поки є сили, треба йти на південь. Якщо бракуватиме сили іти, треба повзти на південь. Недалеко від гирла Верхньої Таймири вони залишили свого часу невеликий склад харчів. Тільки б дістатись до нього…
На маленькі санки —їх зрихтував дід Лаптуков, розлучаючись, — він поклав рушницю, оленячу шкуру. Хитаючись від кволості, потягнув їх за собою. Пройшов сотню кроків і звалився на сніг. Відпочивав довго. Знову поплентався вперед. Ноги одвикли ходити. Санки здавались свинцевими. Серце гупало так, ніби він пробіг цілу верству.
Попереду курилася снігом біла рівнина, яка закінчувалась горбами з якимись чорними цятками на схилах.
Він відпочивав усе довше і частіше. Чи далеко ще до горбів? Глянув — і завмер: чорні цятки на схилі рухались. Ні, це йому ввижається… Це від мерехтіння снігу… Він заплющив очі і через хвилину знову розплющив їх.
З горбів, що виразно виднілися, у хмарі снігової куряви мчали оленячі упряжки.
Він скрикнув, протяг уперед руки — і біла тундра, упряжки, небо попливли в нього перед очима…
Кочівник Тойчум любив розповідати біля багаття про те, як того року, коли злі духи послали в тундру пошесть, йому, Тойчуму, пощастило врятуватися від смерті. Шаман не зміг вигнати хворобу, і Тойчум став готуватися до зустрічі з своїми померлими предками.
Але тут у чум прийшов російський лікар. Він виявився могутнішим від шамана і вилікував Тойчума, зовсім вилікував. Тойчум хотів дати йому за це кращих оленів, але лікар відмовився і дуже сердито замахав руками… Потім лікар пішов чогось до великої солоної води і сказав, що повернеться восени. Але минула зима, а лікар все не повертався. Він, Тойчум, довго чекав його в літньому таборі, хоч олені вже з'їли навколо весь мох. І от, коли стали вже розбирати чуми, у табір припленталися люди, з якими весною пішов лікар. Вони сказали: лікар гине далеко в снігах. Тойчум негайно зібрав кращих оленів, для трьох упряжок. Олені мчали швидше вітру. Лікар був живий, але в нього шкіра бовталась на кістках. Ще б пак, він двадцять днів не знав, що таке повний шлунок! Тойчум годував його найжирнішою оленятиною, і лікар повеселішав, знову став рум'яний, тільки скаржився на обморожені пальці. Лікар дуже дякував Тойчуму і хотів дати йому рушницю. Але він, Тойчум, відмовився і дуже сердито замахав руками…
— Велика людина був лікар, добра людина! — незмінно закінчував Тойчум свою розповідь.
І слухачі схвально хитали головами. Багатьох з них теж вилікував тоді цей лікар, який проганяв хвороби без бубна і заклинань, одними тільки білими гіркими порошками.
А сам «великий чоловік»? Де він, що сталось з ним? Чи охолодили смертельно небезпечні пригоди в снігах його пристрасть до подорожей?
Зовсім ні! Ледь одужавши від потрясінь, пережитих на Таймирі, Міддендорф і нерозлучний з ним Ваганов почали другу, не менш сміливу подорож. Шахта-колодязь у Якутську дозволила їм провести перші в світі наукові спостереження над глибоко залягаючими шарами вічної мерзлоти.
Потім друзі вирушили слідами землепрохідців через хребти і тайгові нетрі до узбережжя Охотського моря. На шкіряній байдарі, ухиляючись від крижин, вони проникли до Шантарських островів. Тільки ранній наступ осені перешкодив їм досягти гирла Амуру.
Назад Міддендорф повернувся вздовж російсько-китайського кордону, який тягнувся на тисячі верст, причому подолав цю величезну відстань по бездоріжжю, покладаючись лише на допомогу провідників-евенків і якутів.
Повернувшись, Міддендорф написав капітальну працю про населення, клімат, гідрографію і рослинний світ Сибіру. Минуло відтоді понад сто років, але й зараз рідко в якій з нових наукових робіт про Сибір ви не знайдете посилання на цю книгу.
Зрозуміло, вчений не зміг би здійснити свої найважчі подорожі, якби не загартував себе з дитинства, якби не мав такого товариша і помічника, як Ваганов, таких витривалих і відданих супутників, як прості сибірські козаки. Ставши вже академіком і віце-президентом Російського географічного товариства, Олександр Федорович, згадуючи експедицію на Таймир, писав:
«Тепер, коли роки різноманітного столичного життя промайнули над пригодами тодішніх наших мандрів, про цих товаришів моїх у найважчій із пригод за мого життя я можу повторити: у всьому світі навряд чи де можна знайти ще таку винахідливість і спритність у всіх найлихіших напастях голої пустелі, як у народному характері простої російської людини…»