Золотистий вогонь біг по торішній траві. Обгорілі дерева чорніли на червоному тлі. Сонце висіло над сопками тьмяне, ніби прикрите закопченим склом. Від їдкого диму дерло в горлі, і з одного кутка міської площі неможливо було розгледіти будинки на другому її боці. А ліси все палали й палали.
Кропоткін зрадів, коли його послали з Чити в Срєтенськ. Тут все було інше. Під вікнами будинку, де він зупинився, текла красуня Шилка. Страшні літні грози гуркотіли в горах за містом. Кропоткін дивився на гори, на річку, на обмиту зливою яскраву зелень, на пароплав, що ладнався відпливти, — і йому здавалося, що він відчуває вже дихання Тихого океану.
В Сибір зі своєї волі в ті роки їхали рідко — частіше сюди висилали по етапу, в кайданах. Князь Петро Олександрович Кропоткін приїхав сам. Він покинув Петербург, придворну кар'єру і проміняв ошатний мундир царської гвардії на непоказну сукняну форму амурського козацького війська. Кропоткін мріяв про те, щоб служити не цареві, а народові. Сибір здавався йому таким краєм, де найкраще можна було прикласти молоді сили попрацювати з користю для людей і для науки.
На жаль, різні справи, які напочатку доручали в Сибіру Кропоткіну, були мало схожі на те, що малювалось йому в мріях. Але справа, заради якої він тепер приїхав у Срєтенськ, уявлялась йому справжньою і багато де в чому привабливою; молодий офіцер мав брати участь у сплаві каравану на Амур.
Вниз по величезній річці пливли плоти і барки з російськими поселенцями. Вони ставили собі хати і випалювали тайгу під ниви. Земля ще не годувала людей, і в пониззя Амуру треба було завозити для поселенців хліб, сіль, солонину. Звичайно каравани сплавляли по Шилці, яка, зливаючись з Аргунню, утворює Амур.
Кропоткін, набравши команду із «синків»— так називали солдатів штрафних батальйонів, звільнених для заселення нових земель, — поплив із Срєтенська з кількома баржами. Баржі несло течією, назустріч пливли кам'яні скелі, в світлі ночі поцятковані плямами тіней. Річка вигравала на перекатах, дроблячи місячну доріжку.
Якщо баржі наносило на мілину, «синки» неохоче лізли у воду і затягували:
Далі йшов куплет, що особливо подобався «синкам»:
Якщо не вважати пробоїни в баржі, яка наскочила на камінь, плавання по Шилці проминуло вдало.
Поводив себе на сплаві Кропоткін зовсім не по-князівськи — їв юшку і кашу із загального казана, працював разом з веслярами. Втомлювався він дуже, але ночами довго не міг заснути і просинався навіть від легкого сплеску, від каменя, який зривався із скелі у воду; мимоволі думав про руйнування гір, про роботу річок.
Вже на Амурі, де Кропоткін допомагав начальнику всього сплаву майору Малиновському, караван спіткало лихо, його почав шматувати один з тих страшних ураганів, які силою можуть посперечатися з тайфунами. Вітер вирвався із-за хребтів, почав валити дерева. Великий човен з навісом, у якому пливли Малиновський з Кропоткіним, ледве встигли сховати в гирло бокової річечки.
Коли буря вщухла, з човна побачили: по річці пливуть дошки, колоди, ящики, бочки з солониною. Стало зрозуміло, що сталася катастрофа. Уламки барж пливли густіше і густіше.
— Все пропало, все пропало! — у відчаї шептав Малиновський.
Ураган потопив сорок чотири баржі. Жителі пониззя залишились без хліба.
Телеграфу в ті роки на сході не було. Щоб сповістити про нещастя і спробувати до льодоставу спорядити новий караван, хтось мав негайно пливти з повідомленням у Читу.
Поплив Кропоткін. Веслярі, знаючи, чого і куди спішить офіцер, старалися щосили. Човен плив удень і вночі, у всяку негоду. Одного разу його майже залили хвилі, і Кропоткін відстебнув було торбину із срібними і мідними грошима, збираючись стрибнути у воду…
Вже недалеко від Хабаровська веслярів наздогнав пароплав. Коли Кропоткін піднявся на палубу, його зразу ж оточили пасажири:
— Скажіть, ви не могли б стати за капітана?
— За кого? — здивовано перепитав Кропоткін.
— Та наш капітан допився до чортиків, у нього гарячка. От і нікому вести судно. Може, спробуєте?
Ну що тут будеш діяти? Даремно він запевняв, що ніколи не водив пароплавів і що Амур знає зовсім погано. Довелось двадцятилітньому «капітану» піднятися на місток. Лоцман, який уже не раз плавав по Амуру, охоче йому допоміг. Вдвох вони благополучно привели пароплав у Хабаровськ.