Експедиція поспішила покинути Гірін — це гніздо маньчжурського чиновництва.
Вода в Сунгарі швидко спадала, і пароплав, тільки-но повернули назад, зразу сів на мілину. Біля ста китайців заходилось стягувати його з допомогою жердин. Але люди діяли врізнобій, не дружно. Кропоткін стрибнув у воду, схопив жердину і завів «Дубинушку».
Китайцям сподобалась пісня. Вони підхопили її високими голосами, разом налягаючи на жердини.
Пароплав здригнувся, трохи посунувся і повільно сповз із мілини.
Ця пригода допомогла встановити між росіянами і китайцями найкращі стосунки. Прості люди, які ненавиділи маньчжурські власті за те, що вони дерли з народу три шкури, охоче братались з матросами і солдатами російського пароплава.
Якось уже перед виходом на Амур «Уссури» зупинився на ночівлю біля сільця, де не було жодного чиновника, жодного поліцейського. Росіян зустріли тут особливо радісно.
При світлі паперових ліхтариків біля киплячого чайника точилися розмови про те про се.
«До якої міри ласкавим і любим стає китаєць, коли над ним не висить канчук маньчжурського чиновника… Пізно розійшлись ми по домах у супроводі китайців з ліхтарями і розлучилися друзями, — що ніколи не щастило у присутності чиновництва», — записав цього вечора Кропоткін.
Коли його потім питали, як він, не знаючи китайської мови, умудрився жваво балакати з селянами, Кропоткін відповідав:
— З допомогою знаків. І, запевняю вас, чудово розмовляли. Абсолютно всі народи розуміють, що означає дружелюбно поплескати по плечах. Запропонувати один одному тютюнцю або вогник, щоб закурити, — теж дуже зрозумілий вияв дружнього почуття.
Сунгарійських селян особливо дивувало, що молодий росіянин носить довгу бороду. Адже в Китаї дозволялось не голити підборіддя тільки тим, кому минуло шістдесят років. Навіщо ж росіянину така борода?
Кропоткін згрібав бороду в жменю і починав її з апетитом жувати: от, мовляв, якщо не буде чого їсти, то можна прохарчуватися таким способом. Китайці від душі сміялись.
За один рік Кропоткіну пощастило перетнути Маньчжурію не тільки вздовж — через Хінган, але й впоперек — по Сунгарі. Тепер він знав цю країну, яка давно цікавила вчених.
Рідко буває, щоб людина, яка пізнала радість наукового відкриття, не захопилась наукою. Виявивши нову вулканічну область у центрі материка і похитнувши тим самим теорію вулканізму, яка тоді існувала, Кропоткін зайнявся іншою значною науковою проблемою, пов'язаною з історією Землі.
Взявши з собою провідника, він вирушає звірячими стежками у відроги Східного Саяну. Він спить, підклавши під голову сідло, їсть житні сухарі, мерзне біля підніжжя «білків» — гір, вкритих снігами; з шматом палаючого бересту спускається на вірьовці в обледенілу дірку підземної печери.
Він шукає стверджень гіпотезі, яка народилась у нього, і знаходить їх.
Вершини гір чимсь згладжені. Збереглись глибокі борозни, які нагадували сліди величезного плуга. Валяються купи валунів, перенесених здалеку якоюсь невідомою силою. Кропоткін здогадується, яка це сила. Але щоб здогад перетворився у впевненість, потрібно сто разів перевірити його, зібрати тисячі незаперечних фактів.
Після короткої поїздки на притоку Амуру, річку Уссурі, де водяться тигри, по стовбурах кедрів повзуть ліани, а в лісах росте оксамитне дерево і дикий виноград, Кропоткін став готуватися до найбільшої своєї експедиції.
Східніше Байкалу лежить гірський Олекминсько-Вітимський край. Він відокремлює Забайкалля від ленських золотих приїсків.
Кілька років підряд експедиції намагались знайти через його хребти прямий шлях до ленських приток Олекми і Вітиму.
Але нікому це не щастило. Розвідники повертались ні з чим, а один з них загинув у тайзі. Почали говорити, що через гори взагалі нема шляху, що хребти зовсім непрохідні.
Кропоткін, жадаючи побувати ще в одному важкодоступному кутку Азії, сказав золотопромисловцям, що він береться знайти пряму дорогу з Чити на Лену. Ті погодились дати гроші на експедицію.
Готуючись до походу, Кропоткін шукав помилки своїх невдах-попередників. Як вони споряджалися? Що брали з собою? Як вибирали маршрут?
Всі експедиції йшли з Чити на північ. У цьому і була їхня головна помилка. Треба, навпаки, йти з півночі на південь, з дикого краю вічної мерзлоти в теплі, обжиті місця. Адже наскільки легше, веселіше йти, коли знаєш, що за останнім перевалом тебе чекає не похмура тайга, а димок людського житла, наваристі щі, запашний свіжий хліб.