На невеликій барці-паузці Кропоткін, вчитель Поляков, який захоплювався зоологією і ботанікою, та досвідчений топограф Мошинський вирушили весною 1866 року із селища Качуг вниз по Лені, до приїсків, звідки експедиція мала пробиратися на південь, до Чити.
Пливли вони у повінь. Пахло травневою зеленню. Немов канделябри, стояли на урвищах стрункі модрини. Кропоткін по-хлопчачому радів весні, річці.
Ленські старожили тільки диву далися, бачачи, як дідуган з бородою до пояса спритно і дужо орудує веслом, легко перестрибує з барки на берег без всякого трапа, лазить по скелях, стукаючи молотком. А «дідугану» лише минуло 24 роки.
Темними ночами «дід» зчиняв на човні гавкіт. Гавкав він майстерно, з завиванням, і собаки зразу ж дружно відгукувались йому з берега, а лоцман дізнавався за цією прикметою, де знаходиться найближче село, — темрява ховала його від очей.
Поблизу того місця, де в Лену впадає Вітим, експедиція покинула барку і на верхових конях вирушила тайговою стежкою до золотих приїсків.
Стежка піднялась на високе нагір'я. У вузьких долинах шуміли річки, холодком тягнуло від їхніх нерозталих поліїв. Кропоткін облазив найближчі скелі, намагаючись зрозуміти розташування хребтів, визначаючи барометром висоту, розглядаючи уламки каміння.
Всі вісім днів подорожі через це Патомське нагір'я молодий учений відчував радісне хвилювання. Знову, як і за минулих подорожей, він помічав багато валунів, кам'яні морени, борозни і подряпини — одним словом, сліди могутніх льодовиків.
Але ніде не бачив він морських відкладів, ніяких ознак того, що над нагір'ям коли-небудь, хай навіть у сиву давнину, плескалось море.
Отже, не мав рації англійський геолог Лайєл, який стверджував, ніби валуни, які трапляються в багатьох рівнинних місцевостях Європи й Азії, були занесені з гір на крижинах, котрі плавали по величезному морю, яке колись там існувало. Коли ці крижини танули, то каміння нібито падало на дно. Потім море відступило, і валуни, принесені ним, залишились навіть там, де поблизу нема ніяких гір.
Тепер Кропоткін зібрав вдосталь доказів для того, щоб стверджувати: в епоху, яка передувала нашій, не моря, а льодовики вкривали значну частину Європи й Азії. Вони принесли каміння, згладили горби і долини, проборознили землю вмерзлими в лід гострими уламками. В історії Землі був льодовиковий період!
До таких висновків дійшов Кропоткін, і в цьому була одна із найзначніших його заслуг перед наукою. Саме йому пощастило розвіяти неправильні уявлення, що тоді панували, і ближче за інших підійти до розуміння минулого Землі.
Через Патомське нагір'я експедиція вийшла до Тихоно-Задонського приїску, зупинилась на спочинок. Кропоткіна вразила жахлива убогість приїскових робітників і розгнуздана розкіш «маслопузів» — володарів приїсків. «Ось де вдосталь можна кожен день надивитись, як поневолює робітників капітал… — написав він братові і додав: — Тільки та діяльність, яка спрямована на підрив капіталу, і мала б, по-моєму, бути корисною, отже і моральною сьогодні…»
Перед виходом у хребти Кропоткіну потрапляє до рук дивна карта. Вона намальована не на папері, ні! Це шмат бересту, на якому жалом ножа вирізані звивини річок. Складав карту не вчений-географ, а невідомий тайговий слідопит, мисливець з племені евенків.
Кропоткін надзвичайно зрадів знахідці.
— Ця берестяна карта цілком правдоподібна, — переконував він топографа Мошинського. — Ми сповна можемо їй довіритися і вибрати шлях.
— Але, Петре Олексійовичу, звідки ж ваш евенк знає картографію? — бурчав Мошинський.
— Всякий евенк заткне нас з вами зо всіма нашими інструментами за пояс умінням орієнтуватися на місцевості. Бачите гіллясті лінії? Це ось Вітим, а це його притока Муя. До неї ми і вийдемо.
— Вирішуйте самі, — знизав плечима Мошинський.
На початку серпня робітники приїсків провели караван.
Тільки тепер, на четвертий рік своїх мандрів по Сибіру, Кропоткін зрозумів по-справжньому, що таке тайга. Ніякої стежки не було — тільки надламані подекуди гілки та заплилі смолою затеси, зроблені сокирою. По них провідник і вів караван.
Слідів на м'якому мохові не залишалось, і вершник, який забарився і відстав, покладався тільки на чуття коня. Він кидав повід, злазив із сідла і плентався, тримаючись за хвіст коня, який наздоганяв караван.
Напрям тримали по компасу. Коли крізь зарості і бурелом ставало неможливо продертися навіть з допомогою сокири, Кропоткін звертав до гольців, вкритих то жовтими плямами лишайників, то сліпучим снігом. Коні ковзалися по осипах, роздряпували боки об бурелом. «В такій тайзі не водяться навіть тварини і птахи, — записує Кропоткін. — Слабкий звук пострілу звучить чимсь чужим серед цього безмовного царства кам'яних мас. Сама буря неспроможна зчинити тут шум, і безмовний вітер давить, тисне своїм напором, беззвучно леденить кров у жилах людини, яка випадково сюди забрела».