— От вам би запропонувати! — зі сміхом сказала вона, звертаючись до Гончарова, котрий, як завжди, спокійно сидів у глибокому кріслі.
— Мені? Що ж, я б пристав на цю пропозицію, — відповів той.
Всі засміялись, а за хвилину вже забули про цю розмову.
Але через кілька днів серед друзів Гончарова поширилась звістка, яка їх здивувала. Іван Олександрович справді збирається мандрувати навколо світу і домагається, щоб його призначили секретарем експедиції.
Кругосвітнє плавання — але ж це розлука з батьківщиною, з близькими років на два, а то й на три! А небезпеки! А нестатки? Як погодиться на це людина, яка за сорок років свого життя не здійснила жодної великої поїздки хоч би по рідній країні? І чи не він говорив про себе, що свою спокійну кімнату залишає тільки за крайньої потреби і завжди з жалем? Нарешті, адже Іван Олександрович після «Звичайної історії» задумав написати ще два романи і вже давно працює над одним з них. Значить, кинути і це?
Гончаров і сам ніби був не дуже твердий у своєму намірі. Справді, в морі йому буде важко. Та й відповідальність велика: треба потім розповісти про плавання, розповісти так, щоб було багато поезії, вогню, барв. Сумніви в своїх силах не давали йому спокою. І все ж він вирішив їхати.
— Я давно мріяв про таку подорож, — говорив він. — Можливо, з тієї хвилини, коли вчитель сказав, що коли їхати від якої-небудь точки безупинно, то повернешся до неї з другого боку. Мені захотілось поїхати з правого берега Волги, на якому я народився, і повернутися з лівого. Захотілось побувати там, де вчитель показував на карті екватор, полюси, тропіки… І раптом тепер несподівано воскресли мрії, згадались давно забуті кругосвітні герої. Раптом і я слідом за ними можу помандрувати навколо світу! Всі мрії і надії юності — ні, сама юність повернулась до мене!
І письменник згадав рідний Сімбірськ, де яблуневі садки збігають по крутому схилу до Волги. Пригадався йому кам'яний будинок, подвір'я, заросле травою, і флігель, де жив на спокої старий моряк Трегубов. Як чудово було забратися до нього в кабінет, помацати компас, секстант, хронометр! А старий, який до нестями любив маленького Ваню, садовив його собі на коліна і починав нескінченну розповідь про мандри по білому світу.
Навчивши Ваню грамоті, він давав йому книжки про подорожі. Ваня йшов по Камчатській землі разом з Крашенінниковим, плавав у блакитних морях на кораблі Кука, брів з караваном Мунго-Парка по Африці.
— Отакий клопик, а точить книжку за книжкою! — дивувався і радів старий моряк. Потім додавав зітхаючи — Ех, Ваню, от якби ти, як підростеш, зробив хоч чотири морські кампанії — ото порадував би мене!
А хлопчику ввижалися сині далі і білі вітрила, тропічні пальми і лютий рев шторму.
Ось тоді й зародилась у нього в душі мрія про море. Трегубов не давав погаснути цій іскорці. Коли Ваня став підлітком, моряк зайнявся з ним географією, астрономією, морською навігацією. Іноді старий раптом починав скаржитись хлопчику на те, що світ улаштований не зовсім справедливо. Знав Трегубов багатьох декабристів і на той час був людиною передовою, вільнодумцем.
Вперше потрапивши до Петербурга, вихованець старого моряка передусім поспішив у Кронштадт, до моря. Він полюбив прогулянки по набережних столиці, де можна дивитись на кораблі, вдихаючи запах просмолених канатів. І не раз від нього чули в департаменті зовнішньої торгівлі, куди він вступив перекладачем, що петербурзькому жителю не знати, де палуба, щогли, реї, трюм, корма, ніс корабля, зовсім не годиться…
Чи можна після всього цього дивуватися, що в жовтні 1852 року письменник, кинувши службу в стінах, які йому надокучили, кинувши затишний будинок, роботу над «Обломовим», піднявся трапом фрегата «Паллады», готового відпливти в далекі країни! Він здійснював свою давню мрію.
«Паллада» пішла в жовті штормові води, в царство сірих хмар, дощу і снігу — в простори осінньої Балтики. Плавання почалось так, що письменник, який вперше потрапив у море, не міг не задуматися над тим, чи під силу йому така подорож.
Першого ж дня, зірвавшись із щогли, впав у воду матрос. Нещасний плив деякий час за кораблем, який не зміг ні зупинитись, ні швидко повернути. Через кілька днів у просмолених мішках опустили в море тіла трьох матросів, які померли від занесеної на корабель холери.
Ночами Гончаров прислухався до віддалених гарматних пострілів: то звали на допомогу кораблі, які гинули в шторм. Не раз бачили з «Паллады» кістяки розбитих бурею суден. Морякам тривожно завмирали серця: адже «Паллада» була хоч і красивим, але старим судном. Після перших же штормів корабель почав протікати.