До скелястих берегів Англії «Палладу» довго не пускав зустрічний вітер, і кріпосні стіни Портсмута з'явились перед ним тільки в середині листопада.
Перший морський перехід дався Гончарову важко, хоч письменник і виявився майже невразливим для морської хвороби. Він навіть подумував, чи не повернутися з Англії додому, в Петербург, але подолав легкодухість.
Поки «Палладу» ремонтували в Портсмуті, Гончаров поїхав у Лондон. У його листах друзям — яскравих, детальних — змальовано картини закордонного життя.
Лондон здався письменникові повчальним, але нуднуватим містом, особливо вечорами, коли змовкає ділове життя. Гончаров оглянув прекрасні лондонські музеї і національні пам'ятники. Його захопив стародавній собор Вестмінстерського абатства. Письменник заглядав у крамниці, на базари, ходив вузькими вуличками околиць, стояв годинами на перехрестях, спостерігаючи життя лондонського люду.
Двічі побував Гончаров на березі Темзи, але непроглядний туман, яким так часто оповитий Лондон, заважав йому помилуватися на річку. Нарешті дмухнув вітер — і Темза з'явилась у всіх своїх негарних шатах, оббудована цегляними неохайними будинками. Але скільки суден снувало по ній!
Від письменника не сховалось багато плям англійської столиці.
Описуючи Лондон друзям, він згадав, що «злодіїв налічують там кілька десятків тисяч, навіть їх, як товари, постачають на континент…» Гончаров бачив вгодованих джентльменів, які красномовно теревенять на всіх перехрестях про розквіт нації, тоді як «від бідності гинуть не тільки окремі особи, сімейства, але й цілі країни під англійським владарюванням».
У Лондоні побували деякі офіцери «Паллады». Гончаров розговорився з Костянтином Посьєтом, до якого відчував приязнь. Той назвав Лондон всесвітнім базаром.
— Авжеж, центр всесвітньої торгівлі, — погодився Гончаров. — Кажуть, у Лондоні до двох мільйонів жителів. А життя, його бурхливого шумування, непомітно. Торгівлю видно, а життя — ні.
— І благоденство в Англії зовнішнє, тільки у вищих верствах населення, — додав Посьєт. — А подивіться на інших, на народ. Люди худі, блідо-жовті, нечесані і брудні. Ні, що не кажіть, а за туманами, які прикривають ці острови, за шумом, що звідси виходить, нам не чути стогону овець, яких стрижуть і скубуть користолюбці. До нас же долинають лише гучні парламентські промови цих користолюбців.
Вістового Гончарова, веселого костромича Фадєєва, над усе дивували на вулицях солдати в коротких картатих спідничках.
— Королева розсердилась, штанів не дала! — сміявся він, вказуючи на голі ноги шотландських солдат.
Покинувши Портсмут у січні 1853 року, фрегат вийшов у Атлантичний океан. Тут «Паллада» потрапила в той пам'ятний морякам шторм, який за одну ніч вкрив трупами і уламками кораблів південні і західні береги Англії. Величезні водяні горби з білим гребенем, штовхаючи один одного, вставали, падали, знову вставали, неначе розлючено билась юрба випущених на волю скажених звірів.
Холод і люта хитавиця тривали, доки фрегат ішов повз береги Франції, Іспанії, Португалії.
Робота у Гончарова не посувалась. Щоб подорожувати з насолодою і користю, треба пожити в країні і хоч трохи злити своє життя з життям народу, який хочеш узнати. Тут з'явиться паралель між своїми і чужими, між знайомим і новим. Адже в цьому і є бажаний результат подорожі літератора. Але легко сказати: злитися з народом, коли живеш на кораблі, ніде подовгу не затримуючись!
І як нестерпно тяжко писати… В каюті, куди світло проникає через ілюмінатор завбільшки мало не з яблуко, волого, звідусіль дме, хоч кожух одягай. Дихнеш — і немов цівку диму пустиш з люльки. Задумаєшся над реченням, але тут хвиля так трусне, що хапайся швидше за шафу або стіну, а то полетиш. Тяжко, а все ж хочеться далі, далі…
Та ось Європа залишилась за кормою. З океану, який раптово заспокоївся, звівся скелястий острів. Найвища його вершина іскрилась сніговою шапкою. На схилах зеленіли ліси і виноградники.
Корабель був ще далеко від берега, а звідти уже віяло теплим повітрям, напоєним ароматами ананасів і гвоздики. Це була Мадейра.
Повітря Мадейри нагадало Гончарову свіжість і прохолоду волзького повітря, яке п'єш, як найчистішу джерельну воду.
Але що це? На квітучому сонячному березі, під олеандрами, три постаті в чорних костюмах — точнісінько такі, на які Гончаров надивився в ділових кварталах Лондона. Спираючись на парасольки, вони владно дивляться на море, на виноградники, на те, як смуглолиці жителі півдня обробляють землю. І тут усе належить їм, і тут вони наказують…