Весела, моторна, вона сновигала по кімнаті на своїх забинтованих ногах, називаючи по-китайськи різні предмети, які цікавили росіян, і голосно сміючись, коли вони неправильно вимовляли ці назви.
Олександра Вікторівна заприятелювала з старою селянкою і раділа, коли та приходила в табір експедиції.
Висячі мости над потоками Сичуані, стіни монастиря Гумбум, береги славетного голубого озера Кукунор, снігові перевали у верхів'ях гірської річки Харин-гол, оази провінції Ганьсу і, нарешті, курні бурі пустелі Гобі — все це змінювало одне одного на заключному етапі китайсько-тібетської подорожі Потаніних. Наслідки цієї подорожі принесли їм світову славу.
Коли задумано було четверту експедицію Потаніних, Олександрі Вікторівні було під п'ятдесят. До жорстокого ревматизму, на який вона захворіла ще за першої подорожі, додались серцеві недуги. Вона бадьорилась, не подавала вигляду, над усе боячись, що її хвороби розладнають плани Григорія Миколайовича. Якщо Григорій Миколайович дізнається про це, то неодмінно сполошиться і або зовсім відмовиться від участі в експедиції, або поїде сам.
Але хіба це можна допустити? Хто ж допоможе йому вести щоденники? Хто візьме на себе хай незначну, але дуже важливу чорнову роботу — впорядковувати зібрані матеріали.
Восени 1892 року Потаніни були вже в прикордонному з Монголією містечку Кяхті, звідки мали намір знову вирушити до східних околиць Тібету і побувати потім у китайській провінції Сичуань, щоб вести далі наукові роботи, розпочаті за попередньої експедиції.
З ранку до вечора юрмились кяхтинці в кімнаті на перехресті, де поселились Потаніни. Тут лунала монгольська мова, а інколи і співи: Григорій Миколайович записував народні пісні та легенди. Приходили кяхтинські старожили, як удома бували політичні засланці. Всіх вабили до себе Потаніни своєю теплотою, сердечністю і дружньою увагою.
Олександра Вікторівна, завжди привітна, зустрічала гостей. Була вона така бліда, що кяхтинці, як і петербурзькі знайомі, теж радили їй відмовитися від подорожі.
— Що ви! — заперечувала вона. — Якщо я залишусь, тоді й Григорій Миколайович не поїде. Я з ним завжди скрізь ходжу, а то він що-небудь та забуде. Страшенно став неуважний. Після нашої останньої подорожі він читав доповідь у Географічному товаристві і з'явився на засідання без галстука. Добре ще, що голова помітив це, зняв з когось галстук і пов'язав йому… І дуже прошу вас, будь ласка, не лякайте Григорія Миколайовича. Я просто трохи стомилась у дорозі.
Григорію Миколайовичу не терпілось швидше почати роботу. Пустеля Гобі його вже не цікавила, і він вирішив минути її якомога скоріше. Можливо, вибираючи транспорт, йому слід було б більше подумати про зручності подорожі і здоров'я Олександри Вікторівни. Але Григорій Миколайович, як і багато інших людей, цілком захоплених своєю справою, іноді, на жаль, майже переставав помічати все, що безпосередньо не стосувалося науки…
Потаніни поїхали на двоколці монгольських поштарів. Людина на ній почуває себе так, ніби вона сидить у бочці, яка, підскакуючи, котиться вниз із крутої гори.
У монгольській двоколці нема голобель. Її тягнуть за поперечну перекладину дишла двоє вершників, які мчать стрімголов. Часто перекладина зривається з сідел і дишло з розмаху падає на землю. Пасажири сидять спиною до коней, задерши ноги мало не вище голови.
Поруч з візком, здіймаючи страшенну куряву, мчать ще десятка півтора вершників, щоб час від часу на скоку змінювати тих, що тягнуть візок. Додайте до цього вигуки, які не змовкають цілий день, гуркіт обкованих залізом коліс, шалену тряску, коли не можна сказати супутнику слова, не ризикуючи відкусити собі язика, — і ви матимете деяке уявлення, як їздити із стародавньою монгольською поштою.
У Пекіні Олександра Вікторівна захворіла. Лікар російського посольства оглянув її:
— Вам не можна їхати далі. В крайньому випадку, гарненько відпочиньте тут, у Пекіні. І бережіть себе. Ваше серце… — І лікар похитав головою.
Олександра Вікторівна, послухавшись поради, рідко виходила на вулицю, намагалась «відлежатись». Засмучений Григорій Миколайович твердив, що це він винен у всьому.
Поступово до хворої повернулись сили, і вона наполягала, щоб продовжувати подорож. Напередодні від'їзду Потаніних увесь їхній загін зібрався в посольстві. Молодий російський геолог, якого послали вивчати геологічну будову Внутрішньої Азії, сфотографував усіх на згадку.