Якось увечері вони сиділи за чаєм. Олександра Вікторівна взяла чайник, але раптом впустила його і впала ліктями на стіл. Кришка від чайника покотилась по підлозі. Григорій Миколайович, впустивши стілець, кинувся до дружини, незграбно схопив її за плечі.
— Що, що тобі?
Прийшла до пам'яті вона в постелі. Ноги й руки здавались чужими. Спробувала говорити — і не змогла. На ліжку сидів Григорій Миколайович, постарілий, сірий, з глибоко запалими очима.
Вона зрозуміла, що з нею був удар.
Прокинувшись другого дня, Олександра Вікторівна побачила, що Григорій Миколайович сидить так само на краю ліжка. Хвора спробувала поворушити пальцями й сказала:
— Вона чужа, як дивно…
Григорій Миколайович радісно стрепенувся:
— Хто чужа?
— Рука…
Мова повернулась до хворої, але вона була ще дуже слаба і інколи впадала в напівзабуття. Григорій Миколайович не відходив від неї ні на мить.
… Багато чого згадалось хворій. Нікольськ, білі ночі, сонні вулиці. Вона і Григорій Миколайович говорять про велике щастя разом працювати, разом іти до однієї мети. Потім музеї, бібліотеки, перша експедиція. Вона і Григорій Миколайович бредуть по снігу в горах Урянхаю: заблудились. Обоє короткозорі, а сутінки густішають, десь далеко ' виють вовки…
Зала Географічного товариства. «За видатні заслуги перед вітчизняною наукою, за праці з етнографії бурят удостоїти пані Потаніну Олександру Вікторівну золотої медалі… Географічне товариство пишається своїм новим членом, жінкою-мандрівницею». Оплески, гарячі потиски рук…
Сибірське містечко Іркутськ, недалеко від Байкалу. Слава не принесла Потаніним достатку. Скромна, навіть бідна квартирка, де завжди повно народу: засланці, місцеві вчителі, буряти, які жадібно тягнуться до науки. Згадався бурятський хлопчик, зовсім маленьке мишеня, яке розуміло по-російськи «мало-мало», але вивчилось читати незнайомою йому мовою.
Згадалась перша публічна наукова доповідь, яка схвилювала все місто. Ще б: жінка — і раптом наукова доповідь! А ночами, щоб заробити хоч трохи грошей, — шила грубі полотняні мішки, у яких возять муку на золоті приїски.
І, нарешті, Петербург, готування до четвертої експедиції, Кяхта, монгольська двоколка, тонкий запах померанцевого дерева — і хвороба, жорстока хвороба…
А Григорій Миколайович, здається, задрімав. Кудлата голова впала на груди, окуляри з'їхали, борода — віялом. Хай спить — стільки ночей не склепив очей… Тихо, обережно Олександра Вікторівна тягнеться до олівця.
Пальці вже слухаються, можна написати друзям:
«… Зі мною скоїлося лихо: я от уже кілька днів лежу в ліжку. Перший час ця хвороба справила на мене таке гнітюче враження, що я не могла ні про що думати, крім того, що я повисла каменем на шиї експедиції, що я псую їм усю справу».
А під вікнами заїжджого двора тібетці з довгим чорним волоссям, рухливі, спритні, нав'ючували яків і коней, допомагаючи собі гортанною піснею. Пісня говорила про слизькі стежки, про гірський вітер і сміливих людей. Вона кликала в дорогу…
Але Олександрі Вікторівні вже не судилось з караваном іти в гори. Незабаром її здоров'я так погіршало, що Григорій Миколайович заспішив у Пекін.
Хвору несли в паланкіні. Вона забувалась коротким, неспокійним сном на гомінких заїжджих дворах, де лаялись і грали в карти носильники.
Смерть наздогнала її в дорозі. Востаннє вона покликала знаками Григорія Миколайовича, мовчки притягнула його голову для поцілунку і пішла з життя мужньо і спокійно.
Це сталося 19 вересня 1893 року.
Коли сумна звістка долетіла до Росії, газети присвятили пам'яті вченої і мандрівниці великі статті. Вирішено було видати її праці.
В Кяхту, куди мали привезти гроб, з усіх кінців країни прибували десятки вінків.
У день похорон були закриті всі контори і крамниці, в кяхтинських школах припинили навчання. Приїхало багато народу із сусіднього міста Троїцькосавська. На вулицях юрмились китайці і були вкрай здивовані, довідавшись, хто була померла.
Олександру Вікторівну поховали в Кяхті, над самим шляхом в Монголію, по якому вона не раз ходила з караванами і по якому повернулась із своєї останньої подорожі…
Майже одночасно в Лондоні англійське географічне товариство обговорювало питання про те, чи варто приймати в члени товариства жінок. Кілька видатних учених сказали: «Так». Але більше було проти.
Нарешті географи зібрались і після палких суперечок прийняли негативну ухвалу. У цьому чималу роль відіграло красномовство лорда Керзона, який був на той час кандидатом на пост президента товариства. Лорд Керзон стверджував, що він знає тільки один вид мандрівниць — галасливих американських мандрівниць, яких він назвав «одним із жахів XIX століття». Ці дочки мільярдерів, які шукають у чужих країнах сумнівних пригод, змусили лорда Керзона зробити надто поспішний висновок: