Володимиров сказав. Сторож зрадів і почав тиснути йому руку:
— А я чех. Дуже радий! Ходімо до мене. От приємна несподіванка!
У маленькій хатинці хазяїн зразу ж зварив каву і почав частувати гостя бісквітами. Чех довго розпитував про Росію. Потім нові друзі почали вчити один одного своєї мови: хазяїн називав речі по-чеськи, а гість — по-російськи.
Чех розповів Володимирову, чому майже непомітний підйом до найвищих верховин між двома океанами: плато верхніх прерій, весь час підвищуючись, плавно переходить у передгір'я Скелястих гір.
— Завтра ви ввійдете уже в справжні хребти. Он вони синіють, — сказав чех, прощаючись з Володимировим наступного ранку. — Щасливої дороги!
Назавтра Володимиров пішов повз похмурі гранітні громади, перейшов через лунку, глибоку ущелину, за якою потягнулись соснові ліси. Хурделило; навіть швидка хода мало зігрівала.
По дорозі росіянин наздогнав безробітного, який ішов у Каліфорнію. На маленькій станції їм пощастило залізти у товарний поїзд.
Але не встигли вони від'їхати і кількох миль, як їх освітив ліхтар провідника:
— Хелло, друзі мої! Звідки і куди ви їдете?
— Добрий день, пане провідник, — відповіли «зайці». — Як ваше здоров'я, пане провідник?
— Дякую вам. Куди ж ви прямуєте?
Одержавши відповідь, провідник підставив долоню:
— Ну?
— У нас тільки долар і п'ять центів.
— Гаразд, — сказав провідник великодушно, — долар я візьму собі, а п'ять центів залиште у себе — знадобиться.
Однак вагон, у який вони сіли, відчепили на маленькій станції в горах.
Перекинуті через безодні мости, похмурий граніт скель, шум потоків в ущелинах, сліпучі снігові шапки на соснах — все це було нове і прекрасне. Але коли в шлунку порожньо, а ніч застає пішохода в зовсім безлюдній місцевості, коли луна повторює тужливе виття і в темряві зеленіють вогники вовчих очей, — тоді найменше думається про красу природи.
— Як виють, кляті! Певно, теж не вечеряли, — похмуро жартував супутник Володимирова. — Чи не поспішити нам?
Ночували пішоходи під ґанком станційного приміщення. Станція називалась «Гірський струмок», а дві сусідні — «Червона пустеля» і «Чорні краї». Тут росіянин стрибнув на площадку кур'єрського поїзда, який уповільнив хід; супутник не зважився наслідувати його приклад. Зсадили сміливця посеред дороги. Ночував він у ямі, прислухаючись до вовчого концерту і стискаючи складаний ніж.
На маленькій станції Володимирова найняли згрібати сніг, а кілька ночей він провів на підлозі жалюгідного барака. Мимо в обидва боки плелись люди з торбами.
Вздовж дороги стояли солдатські пости — охорона від індіанців. Солдати супроводжували великі групи мандрівників. Однак пішоходи сміливо йшли навіть поодинці. Страх перед довгим безробіттям і голодом був набагато сильніший від страху перед індіанцями, що його всіляко намагались роздмухувати брудні політикани, котрі добивались виселити всіх «червоношкірих» із землі їхніх дідів і прадідів.
Хребет Уосач, останній з великих відрогів Скелястих гір, обірвався стрімкою стіною до Великого басейну — майже безводної пустельної рівнини з поодинокими ланцюгами невисоких горбів і численними солоними озерами. Вона тягнулась на сотні кілометрів до хребта Сьєрра-Невада, за яким лежить Каліфорнія.
Володимиров прийшов до берегів Великого Солоного озера — величезного водоймища завдовжки в десятки миль, наповненого скоріше розсолом, ніж водою, його називають інколи «втраченою рукою океану»; тут фермери після бурі лопатами згрібають сіль, залишену хвилями на камінні.
Не тільки в озерах і струмках не можна було вгамувати спрагу, — навіть у деяких криницях вода була солона, вкрита якимсь зеленуватим нальотом. Безвідрадна місцевість з горбами червонуватих пісків, куди потрапив росіянин, називалась Пустелею Солоного озера.
… Знову вагонні площадки, ліхтарі кондукторів:
— Хелло! Куди їдете, друже?.. Гроші є?.. Нема?.. Злазь ік бісу!
Знову піски, плями солі, змії, які сичать у камінні, поодинокі житла індійців, колючі чагарники, кістки здохлих тварин. Ночі, коли зуб на зуб не трапить, нестерпне південне сонце. Снігові хребти Сьєрри-Невади і нарешті долина «Золотого штату» — сонячної Каліфорнії.
Пішохід ледве повірив собі, коли побачив бухту, облямовану горбами. Вечоріло, і на горбах спалахувало безліч вогнів. Це був Сан-Франціско.
Володимиров підрахував: до Тихого океану він ішов 66 днів 1 годину 30 хвилин.
У Сан-Франціско волгар прожив досить довго. Він учив тут дітей у кількох російських сім'ях. Уперше за довгі місяці він мав справжню роботу.