— Підніміться вище і тихого сонячного дня подивіться на бухту. Шкода, що сьогодні хмарно… Під водою ви побачите темну пляму обмілини, яка йде в глиб моря. Але це не просто обмілина.
Високий, у робочій блузі, з непокритою головою, професор нагадував художника або мислителя старовини. Вітер ворушив пасма його довгого сивого волосся.
Водолази шанобливо дивились на камінь, який самі ж дістали. Їм здалось спочатку там, в глибині, що перед ними — підводна скеля. Однак її тріщини були підозріло правильно розташовані. Удари залізного лома — і кам'яна брила, безсумнівно, обтесана. людською рукою, відокремилась від «скелі».
— Тут ще треба чекати відкриттів. І в морі і вище, на горі Тепсень. Треба шукати одразу і тут і там. Пов'язати розкопки і підводну розвідку.
Але професорові Орбелі не пощастило цього зробити. Того року, коли він мав продовжити роботу в Криму, почалась війна.
В обложеному Ленінграді, в холодному ненатопленому кабінеті, при світлі каганця професор Орбелі працював над книгою з історії водолазної справи і мріяв про той час, коли знову можна буде шукати під водою сліди епох і культур.
Цей час для нього не настав. Весною 1943 року професор Орбелі помер, схилившись над рукописами.
В науці естафета відкрить, яка випала з одних рук, підхоплюється іншими. І сьогодні ми, переглядаючи газети, звикле читаємо ще одну — можливо, соту або тисячну замітку про ще одне з багатьох відкрить підводних археологів…
ШТУРМ ВЕРШИНИ
Є на земній кулі місце, де природа немов вирішила збити з пантелику географа.
Воно поруч з Індією, але тут інколи так само холодно, як у Арктиці. Тут не буває теплого літа і тільки один місяць на рік можна не боятися морозів.
У цьому кутку нема піщаних пустель, однак вологи тут ще менше, ніж у Сахарі або Каракумах. Сніг, який впав уночі, вдень не тане, а випаровується: незвичайно сухе повітря вбирає вологу, як губка.
Сонце світить тут так яскраво, як ніде на земній кулі, і людина, яка ризикне загоряти протягом години, може отримати смертельно небезпечні опіки. Але зате тут дуже просто врятуватись від спеки: досить з осоння, де термометр показує понад 20 градусів тепла, ступити кілька кроків у затінки — і ртуть спаде, опуститься до позначки, яка показує 5 градусів холоду.
Тут дуже важко, майже неможливо бігати: з незвички людина починає задихатися, пробігши всього десяток метрів. Окріп там не гарячий, і вода кипить уже при 80 градусах: настільки розріджене повітря і невеликий тиск.
У дивному краї не ростуть дерева і трави. Тут можна зустріти сухі, кволі кущі з незвичайно товстим корінням і сірими гілками або яскраві квіти, які піднімаються зовсім невисоко над землею, — волохаті, з масивним, немов відлитим з якогось сплаву, листям.
А тварини! Найбільш розповсюджені з них мають широчезні, могутні груди. Схоже, що це створіння запозичило від багатьох, добре відомих людству видів усього потрошку. У нього рогата голова бика, розкішний хвіст коня, тепла шерсть кози. Але воно не рже, не мукає, не бекає. Кутас — так називається ця тварина — рохкає.
Дивний край, де химерно переплітаються ознаки тундри і пустелі, де можна в один і той же день, навіть у одну і ту ж годину, замерзнути від морозу і одержати небезпечні сонячні опіки, де все незвичайне і своєрідне, це — Памір, «дах світу».
Плоскогір'я Паміру в середньому на 4 тисячі метрів вище рівня моря. Їх оточують або бездонні ущелини, або хребти, які піднімаються уже на зовсім немислиму висоту. Такі ж хребти подекуди піднімаються над самими плоскогір'ями.
Памір здавна вабив учених і мандрівників. Його відроги ще сім століть тому бачив невтомний Марко Поло. Експедиції Федченка, Сєверцева та інших видатних російських учених відкрили Памір для науки.
В радянський час почалось дослідження його найменш приступної частини. Вона знаходилась у центрі Західного Паміру, де повільно тече найбільший у країні льодовик Федченка і де на запаморочливій висоті сходяться вічноснігові хребти.
Вивчити її потрібно було не тільки для того, щоб стерти «білу пляму» з географічної карти. Адже льодовики Паміру живлять річки, які зрошують бавовняні поля таджиків. Тут зароджується погода, від якої залежать урожаї в багатьох районах, далеких від Паміру. Вивчення памірських хребтів тісно пов'язувалось з бурхливим розквітом господарства нашої Середньої Азії. Нарешті, потрібно було освоювати і самі плоскогір'я, допомогти верховинцям у боротьбі з жорстокою природою.