ЕПІЗОД П'ЯТИЙ
Лопуцька звичайно — талант. Так і критики кажуть. Але він, хоч і не чув тов. Сольца і не вважав для себе за потрібне знайомитись з Пушкіними та Левами Толстими, але інстинктивно, як і ці колишні генії, служити не хотів, дбаючи одночасно за належну матеріальну базу для розвитку свого творчого інтелекту, як справжній марксист... Власне не так він. як другі дбали.
«Зайшов, — пише він, — якось я до якогось державного видавництва, а мені кажуть: товаришу, кажуть, Лопуцька, голубе, кажуть, сизий, а чи ми, кажуть, не надрукуємо вашої книжечки? Дайте, кажуть, нам обіцянку аркушів на десять, а ми, кажуть, вам авансом по двісті карб, на місяць платитимемо».
— Словом, талант свого дістане.
Ну, звичайно, проблема змісту й форми й тут відограє велику ролю. Зміст Лопуцька — талант. А форма — чудесна: пролетарська — раз, українська — два, і до того культурна з орієнтацією на Захід. Жодне видавниче (особливо теж орієнтоване) серце витримати не могло.
ЕПІЗОД ДРУГИЙ (продовження)
Отже ми кинули Лопуцька в клубі літераторів біля біліярду. Давайте-но повернемось, бо життя людське коротке, як дитяча сорочка, й слід кожну хвилину його використовувати з користю, для чого дуже прислужитися може єднання з людьми, що вищі за нас, як напр. Лопуцька,
Товариш Лопуцька мав звичай що-вечора вечеряти. Тому, погравши на біліярді, він замовляв оселедця і котлету де-воляй разом з пляшечкою рідини. Історична місія моя вимагає зазначити, що калганівка має 40°.
Зробивши так, Лопуцька випивав і закусював, ще раз випивав і закусював. І ще раз. І ще...
Талант, которий справжній, він калганівки потребує обов'язково. Це давно визнано наукою, і тому я лишаю це твердження без доказів. Знов таки тов. Семашко недавно сказав, що коли людина іноді вип'є чарку-другу, то це ще не значить, що вона — п'яниця і соціально шкідливий елемент.
Лопуцька точнісінько так і робив за тов. Семашкою і був елементом соціяльно корисним.
Випивши певну кількість дозволеної калганівки, він завжди відчував необхідність єднання з масами, що від них він не відривався ніколи, боячися «обростання», а також взагалі.
Маси далеко не зовсім бували масовими. Іноді бувало якийсь один гнилий інтелігент (бо й такі теж, буває, мають нахабство бути письменниками). Добре ще, коли з ним є нічого собі жінка, хоч би й гнила (бо Лопуцька, як справжнє орієнтований, таки знав смак на естетику). В таких щасливих випадках Лопуцька говорив собі:
— Да!.. — решту Лопуцька думав.
Після цього він сідав до них. Посидівши, він іноді вирішував зробити їм приємність і сповіщав, що він пише роман.
Інтелігенти, взагалі, неприємний нарід — заведуть, буває, якусь юрунду: про аналогію якоїсь архітектоніки в літтворі з монтажем в кіні або про вмирання сучасних форм театру то-що. Свої хлопці краще. Але Лопуцькові вони давно набридли. Вони всі таки добре набридли один одному...
— Та що ви... про якесь... балакаєте? — сказав раптом Лопуцька...
... — А ви й повірили, що він отаке сказав? При жінці? Та ще при гарненькій, хоч би й гнилій? — Стидно, товаришу!
— Ви не знаєте, значить, що Лопуцька, коли й не академик зараз, то тільки тому, що недавно оце трапився такий випадок: зібралася до купи вся Академія та й каже: «живемо ми живемо — давайте помремо, бо все одно юрунда», — Сказала та й померла. Ну — не можна ж бути академиком померлої Академії.
Але, хоч і не академик, Лопуцька є людина дуже пролетарськи культурна з орієнтацією на Захід. А французьку мову знає майже всеньку: і мерсі, і пардон, і все таке... Про це він і на літдиспуті говорив.
Так що Лопуцька нічого такого не сказав, а тільки подумав.
Інтелігенти, звичайно, завжди псували настрій Лопуцькові, бо мало з ним говорили й не виявляли належної до його особи пошани. Певно, вони не читали газети «Столичный Пролетарий».
ЕПІЗОД ШОСТИЙ
Газета «Столичный Пролетарий», як висококультурний орган, щотижня знайомила своїх читачів з уривками з найвибраніших творів найвибраніших художників укр. слова (а що-дня в відділі мистецтв навчала читача таким речам, як «украинский пиранделлизм», «проблема многоэтажного действия» або й ще кращим). Газета ця, хоч бувало й помилялася в дрібницях і, буває, стверджувала, що Ромен Ролан написав роман (екранізований) «Ив-ле-Труадек», але ж Ромен Ролан далеко, а Лопуцька близько й відносно нього помилок бути не могло. Отже газета вміщала що-тижня уривки з якогось майбутнього романа Лопуцька. Недавно оце був уривок романа «Хабібула» (з життя нацменів — турків, чи греків). Уривок був такий чудовий, що я не можу витримати й наводжу його першу частину. Хоч газета вміщує переклади на руську, але я наводжу в оригіналі, ради схоронення всеї краси Лопуцькової укрмови.