З розвитком юдаїзму і християнства на порядку денному постає повна деідолізація Бога, а точніше, ведеться боротьба з небезпекою перетворення його на ідола, задля чого постулюється неможливість будь-яких тверджень про якості Бога. У християнському містицизмі — від псевдо-Діонисія Ареопагіта до невідомого автора книги «Хмара невідання» і Мейстера Екхарта — це відбувається радикальніше; поняття Бога набуває рис концепції, в якій Бог фігурує як Сдине Божество (Ніщо), таким чином долучаючись до уявлень, відтворених у Ведах і неоплатонічній філософії. Подібна віра в Бога підтримується в людині властивим їй внутрішнім чуттям божественних якостей у самій собі; це безперервний процес активного породження самого себе, або, за Мейстером Екхартом, вічного народження Христа всередині нас.
Моя віра в самого себе, в інших, у людство, зрештою, в нашу спроможність стати людьми в повному сенсі цього слова також передбачає впевненість, але ця впевненість базується на моєму власному досвіді, а не на підкоренні якомусь авторитету, який наказує, у що мені вірити. Це впевненість в істині, яка не може бути доведена за допомогою раціональних неспростовних фактів; а втім, у мене є власні суб'єктивні підстави бути в ній упевненим. (В івриті віра позначається словом emunah — «упевненість»; amen означає «воістину, безперечно».)
Впевнений у порядності якоїсь людини, я все ж не можу довести, що вона збереже свою чесність у майбутньому; і якби вона лишилася чесною до самої смерті, то навіть це не могло б спростувати позитивістську впевненість у можливості морального падіння цієї людини, якби вона прожила довше. Моя впевненість вкорінена у глибокому знанні інших людей і власному досвіді любові та чесності. Таке знання можливе лишень настільки, наскільки я здатен абстрагуватися від власного «Я» і побачити іншу людину такою, якою вона є, розпізнати структуру її характеру, її індивідуальні риси і водночас загальнолюдську сутність. Так я дізнаюсь, на що здатна людина, на що — ні і чого вона ніколи не зробить. Я, звичайно, не беруся передбачити всю її поведінку в майбутньому, але основні лінії поведінки можна визначити наперед, адже вони вкорінені в таких рисах характеру, як чесність, почуття відповідальності тощо (див. розділ «Віра як риса характеру» у книзі «Людина як вона є» [40]).
Така віра базована на фактах, отже, вона раціональна. Але ці факти неможливо довести методами традиційної позитивістської психології; лише я, жива людина, є інструментом, здатним їх «зареєструвати».
Слово «любити» так само можна розуміти у двох різних значеннях, залежно від того, чи то йдеться про любов за принципом володіння, а чи за принципом буття.
Чи можна мати любов? Якби можна було, любов скидалася б на річ або субстанцію, які можна перетворити на власність. Справді ж такої речі, як «любов», не існує. Це абстракція, можливо, це неземна істота або богиня — але нікому досі не пощастило побачити її на власні очі. В реальності існує тільки акт любові. Любити — це плідна активність у дії, і вона передбачає прояв інтересу й піклування, а також пізнання, душевний відгук, вияв почуттів, насолоду і може бути спрямована на людину, дерево, картину, ідею. Вона дарує наснагу і відчуття повноти життя. Це процес самооновлення й особистісного росту.
Любов за принципом володіння передбачає позбавлення свободи й утримання під контролем того, хто є об'єктом такої «любові». Вона не дарує життя, а натомість душить, знесилює, убиває його. Коли люди розводяться про свою любов, вони зазвичай просто зловживають словом, аби приховати правду про те, що насправді вони любові не відчувають. Чи так уже й багато батьків люблять власних дітей? Питання лишається без відповіді. Ллойд де Моз [22] оприлюднив зафіксовані (протягом двох останніх тисячоліть у Західному світі) свідчення жахливих проявів жорстокості батьків стосовно рідних дітей, від фізичних знущань до наруги над психікою, від байдужості до відвертого привласнення і садизму, — ці кричущі факти наводять на думку, що люблячі батьки є радше винятком, ніж правилом.
Те ж саме можна сказати і про шлюби. Чи побудовані вони на коханні, чи, згідно з традиціями минулого, на існуючих звичаях, чи то є шлюб за розрахунком, — справжня подружня любов є винятком. Розрахунок, звичай, спільні економічні інтереси, спільні діти, взаємозалежність чи взаємна ненависть і острах — усе це видається за «любов», аж поки хтось із партнерів чи обидва не зізнаються, що вони не люблять і ніколи не любили одне одного. Сьогодні можна помітити певний прогрес у цьому питанні; люди почали дивитися на життя більш реалістично і тверезо й визнають, що сексуальний потяг — ще не кохання, а теплі, хай навіть не надто близькі взаємини з друзями — теж прояв любові. Внаслідок появи нових поглядів люди стали відвертішими, а також почали частіше міняти партнерів. Це не свідчення того, що кохання виникає частіше; нові патнери можуть любити одне одного так само мало, як і колишні.