Кажучи про ставлення до минулого, слід зробити одне важливе зауваження. Наші посилання на минуле втілюються у форму спогадів, роздумів про нього; за такого способу «володіння» минулим воно мертве. Однак минуле можна повернути до життя. Якусь подію з нашого минулого можна пережити так само жваво й емоційно, ніби вона відбувається тут і тепер; ніби можна відтворити минуле, оживити його (тобто воскресити померле символічним способом). І тією мірою, якою ми робимо це, минуле перестає бути минулим; воно стає подією, що відбувається тут і тепер.
Майбутнє теж може сприйматися так, ніби воно має місце тут і зараз. Це відбувається, коли якусь майбутню подію ми передбачаємо з такою точністю, що вона починає належати майбутньому лиш «об'єктивно», тобто як зовнішній факт, але не суб'єктивно, тобто не в нашому внутрішньому досвіді. Такою є природа справжньої утопічної думки (на відміну від утопічних мрій); таким є підґрунтя істинної віри, яка не потребує зовнішньої реалізації «в майбутньому», щоб переживання стало реальністю.
Поняття минулого, теперішнього і майбутнього, тобто часу, увійшли в наше життя, бо вони відбивають параметри фізичного існування: обмежену тривалість нашого життя, необхідність постійно дбати про свій організм, природу фізичного світу, з якого ми черпаємо все, що потрібно для підтримання життя. Ми не можемо жити у вічності, смертні не в змозі ігнорувати час чи бути йому непідвладними. Ритмічна зміна дня і ночі, сну і бадьорості, дорослішання і старіння, потреба підтримувати себе роботою і захищати себе — всі ці чинники змушують нас рахуватися з часом, якщо ми бажаємо жити, а наш організм змушує нас цього бажати. Але одна річ — рахуватися з часом, а інша — підкорятися йому. Якщо в житті переважає принцип буття, то ми поважаємо час, однак не коримося йому. Якщо ж превалює принцип володіння, ця повага перетворюється на підкорення, адже в такому випадку речами є не лише речі, а й усе живе. Час починає владарювати над нами. Принцип буття скидає час із престолу; він перестає бути ідолом, який підпорядковує собі наше життя.
В індустріальному суспільстві влада часу безмежна. Нинішній спосіб виробництва потребує «хронометрувати» кожну дію, а тому не лише робота на нескінченному конвеєрі, а й загалом більшість видів нашої діяльності підпорядковуються чиннику часу. До того ж час — це не лише час, «час — гроші». Машина має бути використана максимально, і тому вона нав'язує робітнику свій ритм.
Час панує над нами саме через машину. Лише у вільний від роботи час є видимість якогось вибору. Але ми зазвичай організовуємо своє дозвілля так само, як і працю, або повстаємо проти тиранії часу, віддаючись абсолютним лінощам. Однак неробство, — якщо непокору часові не вважати ділом, — лише ілюзія свободи, насправді це всього лиш умовне визволення із в'язниці часу.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: НОВА ЛЮДИНА І НОВЕ СУСПІЛЬСТВО
VII. РЕЛІГІЯ, ХАРАКТЕР І СУСПІЛЬСТВО
У цьому розділі розглянуто тезу щодо взаємодії соціальних змін і змін соціального характеру, а також тезу, що «релігійні» імпульси надають людям енергію, потрібну для здійснення докорінних соціальних перетворень. Відповідно, пропонується висновок, що нове суспільство можна збудувати лише в тому випадку, якщо в людському серці відбудуться глибокі зміни, тобто наявний об'єкт поклоніння буде замінено на новий[21].
Основи соціального характеру
Вихідною точкою для наступних міркувань є твердження про взаємозалежність між характером пересічного індивіда та соціально-економічною структурою суспільства, до якого він належить. Взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери із соціально-економічною структурою я називаю соціальним характером (раніше, в 1932 році, я використав для позначення цього феномену вислів «лібідозна структура суспільства»). Соціально-економічні структури впливають на соціальний характер членів суспільства таким чином, що їм хочеться робити те, що вони мусять робити. У свою чергу, соціальний характер справляє вплив на соціоструктуру суспільства, діючи при цьому або як цемент, який надає їй ще більшої стабільності, або, за певних обставин, як динаміт, здатний будь якої миті підірвати її.
21
Цей розділ багато в чому спирається на мої попередні книги, особливо — «Втеча від свободи» [37], 1941, та «Психоаналіз і релігія» [41], 1950, у яких я посилаюся на праці, що їх з усієї багатої літератури із зазначеного питання вважаю найвизначнішими.