Соціоекономічна структура, структура характеру і релігійна структура взаємопов'язані і невіддільні одна від одної. Якщо релігійна система не відповідає домінуючому соціальному характеру і входить у конфлікт із соціальною життєвою практикою, то вона є лише ідеологією. У цьому випадку слід шукати приховану за нею справжню релігійну структуру, навіть якщо ми й не усвідомлюємо її існування, поки енергія, замкнена в релігійній структурі характеру індивіда, не спрацювала як динаміт і не підірвала певні соціоекономічні умови. Але оскільки завжди є індивідуальні винятки з домінуючого соціального характеру, то знаходяться індивідуальні винятки і з домінуючого релігійного характеру. Саме вони і стають лідерами релігійних революцій та засновниками нових релігій.
«Релігійна» орієнтація як емпірична основа всіх «найвищих» релігій у процесі їхнього розвитку найбільше спотворювалася. Зрештою, не так уже й важливо, як індивід усвідомлює та уявляє собі власну орієнтацію; він може бути «релігійним», але вперто це заперечувати, може бути «нерелігійним», але водночас вважати себе, скажімо, християнином. У нас нема окремого слова для позначення емпіричного змісту релігії без її концептуального та інституціонального аспектів. Тому я використовую лапки, щоб позначити «релігійне» як емпіричну суб'єктивну орієнтацію, незалежно від тієї концептуальної структури, в якій виражено «релігійність» індивіда[22].
Чи можна вважати західний світ християнським?
Історичні книги свідчать, і більшість людей із цим погоджується, що християнізація Європи розпочалася в Римській імперії при Костянтині, а згодом, у VIII столітті, «Апостол Германців» Боніфацій та інші навернули до християнства язичників Північної Європи. Та чи була Європа будь-коли по-справжньому християнізована?
Зазвичай на це питання відповідають ствердно, проте глибший аналіз показує, що християнізація Європи значною мірою була містифікацією і в кращому разі можна брати до уваги лише обмежену християнізацію між XII та XVI століттями; а протягом кількох віків до і після цього відбувалися переважно ідеологізація та більш-менш серйозне підкорення церкві, що не передбачає будь-яких змін у серці людини, тобто у структурі її характеру, за винятком нечисленних справді християнських рухів. Європа розпочала християнізацію протягом згадуваних чотирьох століть. Церква намагалася нав'язати християнські принципи щодо відносин власності, ціноутворення, допомоги бідним. Виникло — переважно під впливом містицизму — багато напів,єретичних сект і лідерів, які вимагали повернення до засад Христа, і зокрема осуду власності. Вирішальну роль у цьому антиавторитарному гуманістичному русі відіграв містицизм, кульмінація якого знайшла відбиток у творчості Мейстера Екхарта, і не випадково серед проповідників та послідовників містичних рухів стали помітними жінки. Багато християнських мислителів висловлювали ідею світової релігії, а чи просто недогматичного християнства; навіть ідея Бога Біблії була поставлена під сумнів. Цю лінію, розпочату у XIII столітті, продовжували у своїх філософських роботах та в утопіях гуманісти Відродження, що виступали як з теологічних, так і не з теологічних позицій. Насправді між пізнім Середньовіччям («середньовічним Відродженням») і власне Ренесансом немає чіткої межі. Для ілюстрації духу Високого (або, як ще кажуть, Пізнього) Відродження наведу узагальнену картину, яку надав Фредерік Б. Артц [4]: «Великі мислителі Середньовіччя дотримувалися в соціальних питаннях думки, що перед лицем Бога всі люди рівні і навіть найостанніша людина безмежно цінна. Щодо економіки, то тут вони вчили, що робота має живити людську гідність, а не служити її приниженню, що нікого не можна змушувати діяти супроти власного блага і що заробітна плата й ціни мають бути встановлені за принципами справедливості. Щодо політики вони вважали, що держава має бути заснована за принципами моралі; закон і здійснення правосуддя мають бути пройняті християнськими ідеями справедливості, що взаємовідносини між правителями та підлеглими мають будуватися на взаємних зобов'язаннях. Бог благословляє тих, хто керує державою, власністю і родиною, тому таких слід усіляко використовувати для служіння божественним цілям. Нарешті, середньовічний ідеал передбачав сильну віру в те, що всі нації і народи є частиною одного великого співтовариства. Гете говорив: „Вище за народи — людство“, а Едіт Кевелл у ніч перед стратою в 1915 році написала на берегах примірника „Наслідування Христа“: „Патріотизм — це ще не все“».
22
Тему атеїстичного релігійного досвіду глибше за інших розглянув Ернст Блох у праці «Атеїзм у християнстві» [15] від 1972 р.