Справді, якби історія Європи тривала в дусі XIII століття, якби в ній повільно і разом з тим наступально розвивався дух наукового пізнання та індивідуалізму, то ми перебували б нині у досить щасливому становищі. Але розум почав вироджуватися в маніпулятивний інтелект, а індивідуалізм — в егоїзм. Короткий період християнізації скінчився, і Європа повернулася до свого первісного язичництва.
Як би не різнились між собою окремі концепти, всі відгалуження християнства характеризує спільна ознака — це віра в Ісуса Христа як у спасителя, що віддав життя заради любові до ближніх. Він був героєм любові, героєм без влади, який не вдавався до сили, не прагнув ніким керувати, не бажав нічого мати. Він був героєм буття, він ділився з людьми, віддавав їм те, що мав. Ці риси глибоко імпонували як римській бідноті, так і декотрим багатіям, які задихалися в атмосфері власного егоїзму. Ісус звертався до сердець людей, хоча з погляду розуму у кращому випадку його можна вважати наївним. Ця віра в героя любові завоювала сотні тисяч прихильників, багато з них змінили своє життя або самі стали мучениками.
Християнський герой був мучеником, оскільки за юдейською традицією найвищий подвиг — це віддати своє життя за Бога або за ближнього. Мученик являє собою цілковиту протилежність язичницькому герою, уособленому грецькими та германськими героями. Мета останніх — завоювання, перемога, руйнування, грабунок; гідний підсумок життя для них — гордість, влада, слава, перевага в умінні вбивати (Блаженний Августин порівнював історію Давнього Риму з історією зграї розбійників). Мірилом доблесті язичницького героя була його здатність досягти влади й утримати її, у мить перемоги він з радістю помирав на полі битви. В «Іліаді» Гомер дав величний поетичний опис діянь славетних завойовників і підкорювачів. Головне, що характеризує мученика, — де бути, віддавати, ділитися з ближнім, а язичницького героя — мати, підкорювати, змушувати. (Слід врахувати, що язичницький герой формувався в період перемоги патріархату над матріархатом. Панування чоловіків над жінками — це перший акт завоювання і перше використання сили з метою експлуатації; після перемоги чоловіків ці принципи стали основою чоловічого характеру у всіх патріархальних суспільствах.)
Яка ж з цих двох непримиренно протилежних моделей розвитку переважає в Європі? Якщо ми поглянемо на самих себе, на поведінку багатьох інших людей, і політичних лідерів зокрема, то побачимо, що наші уявлення про добро й цінності подібні до уявлень язичницьких героїв. Історія народів Європи та Північної Америки, незважаючи на християнізацію, — це історія завоювань, пихи і здирства. Найвищі цінності нашого життя полягають у тому, щоб бути сильнішими за інших, перемагати їх, підкорювати та експлуатувати. Ці цінності відповідають нашому ідеалу «мужності»; справжнім чоловіком є лише той, хто здатен боротися й перемагати; а той, хто не застосовує силу для досягнення своїх цілей, проявляє тим слабкість і брак «мужності».
Нема потреби доводити, що історія Європи — це історія завоювань, експлуатації, насильства і підкорення. Це характерно майже для кожного історичного періоду, причому жоден народ, жоден клас не уникли цього, а подеколи доходило й до геноциду, як це було з американськими індіанцями; не є винятком і релігійні рухи, зокрема хрестові походи. Та чи мотивувалася така поведінка лише економічними або політичними причинами? І чи були християнами в душі работоргівці, правителі Індії, вбивці індіанців, англійці, які змусили китайців відкрити свою країну для імпорту опіуму, підбурювачі двох світових війн, чи є християнами ті, хто готує наступну війну? Може, ненаситними язичниками були тільки лідери народів, а величезні маси населення при цьому лишалися християнами? Якби це було так, то був би привід для оптимізму. Але, на жаль, це не так. Звісно, лідерам властива більша зажерливість, ніж їхнім підлеглим, тому що їм є що здобувати; однак правителі не могли б здобути нічого, якби бажання завойовувати й перемагати не було б і досі невід'ємною частиною соціального характеру.