Згадаймо хоча б той дикий, безтямний ентузіазм, із яким в останні два століття люди брали участь у різних війнах: мільйони їх були готові віддати життя заради того, аби була збережена репутація «найсильнішої держави», «честь» чи прибутки. А який скажений націоналізм об'єднує людей, які стежать за перебігом сучасних Олімпійських ігор, що буцімто служать справі миру! Насправді ж популярність Олімпіад — символічний вияв західного язичництва. Вболівальники прославляють язичницького героя-переможця, а втім не помічають брудної суміші з бізнесу й реклами, що характеризують сучасну імітацію давньогрецьких Олімпійських ігор. У християнській культурі їхнє місце могла б посісти Містерія пристрастей Христових, але єдина Містерія пристрастей, яку ми маємо, розігрується щорічно в Обераммергау і являє собою туристичну розвагу.
Якщо все це так, чому європейці й американці не відрікаються відверто від християнської релігії як такої, що не відповідає нашому часу? На те є декілька причин. Зокрема релігійна ідеологія потрібна для того, щоб підтримати дисциплінованість людей і не підривати основ суспільства. Але є й більш впливовий чинник: щирі вірні, для яких Христос є найвеличнішим з усіх, хто здатен любити, Богом, який пожертвував собою, — такі вірні можуть повернути свою віру у відчужене переконання, що Ісус любить замість них. І тоді сам Ісус стає ідолом, а віра в нього починає підміняти людині її власний акт любові. Формула, хоч і не усвідомлена до кінця, вирізняється простотою: «Христос любить за нас; ми можемо й надалі поводитися на кшталт давньогрецького героя, і все ж будемо порятовані, тому що така відчужена віра, „віра“ в Христа підміняє необхідність наслідування Христа». Що й казати, християнська віра є також жалюгідним прикриттям для людської зажерливості. І все ж я певен, що люди настільки сильно потребують любові, що спосіб поводити себе, немов хижий звір, обов'язково викликає в них почуття провини. Наша позірна віра в любов якоюсь мірою притуплює в нас біль від несвідомого почуття провини за те, що ми живемо без любові.
Після Середньовіччя розвиток релігії і філософії набуває надто складного характеру, щоб розглядати його в цій книзі. Він характеризується боротьбою двох напрямів: християнської, духовної традиції в теологічній і філософській формах та язичницької традиції ідолопоклонства й жорстокості, яка набирала різних форм у процесі розвитку і яку можна було б назвати «релігією індустріалізму й кібернетичної ери».
Гуманізм Ренесансу, який успадкував традиції пізнього Середньовіччя, був першим періодом високого розквіту «релігійного» духу після середніх віків. У ньому з максимальною повнотою було виражено ідеї людської гідності та єдності людського роду як основи загальної політичної і релігійної єдності. Наступним періодом великого розквіту гуманізму стала епоха Просвітництва XVII—XVIII століть. Карл Беккер [11] показав, якою мірою філософія Просвітництва була виявом «релігійних настанов», властивих теології XIII століття: «Якщо ми поглянемо, що лежить в основі цієї віри, то побачимо, що на кожному кроці ці філософи виявляли свої запозичення з думки Середньовіччя, хоча й не усвідомлювали цього». Французька революція, яка завдячує своїй появі філософії Просвітництва, була більше ніж просто політичною революцією. За словами Токвілля (наведеними Беккером), це була «політична революція, що мала певні риси релігійної революції (курсив мій. — Е. Ф.) і діяла тими ж способами. Подібно до ісламу і протестантського руху, вона подолала кордони між країнами й народами та поширилася завдяки проповідям і пропаганді своїх ідей».
Радикальний гуманізм XIX і XX століть буде описано нижче, при обговоренні гуманістичного протесту проти язичництва індустріальної доби. Але для того, щоб мати основу для такого обговорення, ми маємо розглянути нове язичництво, що розвивалося водночас із гуманізмом і в цей момент історичного розвитку погрожує нам знищенням.
Першим кроком, що підготував ґрунт для розвитку «індустріальної релігії», була елімінація Лютером материнського елементу в церкві. Може, це видасться зайвим відступом, але я мушу порушити це питання, бо воно важливе для розуміння розвитку нової релігії й нового соціального характеру.