Гете прогулювався безцільно, коли побачив маленьку квітку. Він зізнається, що спершу мав те саме бажання, що й Теннісон: хотів зірвати її. Проте, на відміну від Теннісона, Гете усвідомлював, що це означатиме її загибель. Для Гете ця квітка є настільки живою істотою, що вона навіть говорить з ним, попереджає його. Тому він вирішує проблему інакше, ніж Теннісон чи Басьо. Він бере квітку «з усім її корінням» і знову висаджує, щоб її життя не було знищене. Для нього у вирішальний момент сила життя вища за силу простої інтелектуальної цікавості. Що й казати, в цьому красивому вірші Гете виразив зміст своєї філософської концепції у плані взаємин із природою.
Ставлення Теннісона до квітки обумовлене принципом «мати», тобто володіння — хай це не матеріальне володіння, а володіння у вигляді знання. Ставлення Гете й Басьо до квітки описується принципом «бути». Кажучи «бути», я маю на увазі метод існування, коли людина не має нічого і не бажає щось там мати, але отримує насолоду в єднанні зі світом, продуктивно застосовуючи власні можливості.
Гете, великий життєлюб, один з видатних борців проти однобічного і механічного підходу до людини, осмислив у багатьох віршах поняття «бути» як противагу поняттю «мати». Його «Фауст» є драматичною розповіддю про конфлікт між «бути» й «мати» (останнє уособлює Мефістофель).
Навіть у цьому короткому вірші Гете з великою, геніальною простотою відтворює філософію буття.
Відмінність між буттям і володінням не зводиться до різниці між Сходом і Заходом. Радше різниця є між суспільством, у центрі якого перебуває людина, та суспільством, об'єднувальним центром якого є речі. Орієнтація на те, щоб мати, властива західному індустріальному суспільству, де жадоба грошей, слави і влади підкорила собі життя. Менш розшаровані суспільства, такі як середньовічне, приміром, або індіанське плем'я зуні, чи африканські родові об'єднання, на яких не вплинули ідеї сучасного «прогресу», можливо, мають своїх Басьо. Можливо також, що після кількох поколінь індустріалізації японці вже матимуть своїх Теннісонів. Отже, причина не в тім, що, як вважав Юнг, західна людина не може повністю зрозуміти східні філософські системи, скажімо дзен-буддизм, а в тім, що сучасна людина не здатна осягнути дух суспільства, не організованого навколо власності й зажерливості. Насправді ж праці Мейстера Екхарта (так само складні для розуміння, як хоку Басьо чи притчі дзену) і Будди є лиш двома діалектами однієї мови.
ІДІОМАТИЧНІ ЗМІНИ
Певна зміна значень понять володіння і буття, яка відбулась упродовж кількох минулих століть, виявилась у західних мовах як тенденція до поширення використання іменників і відповідно — зменшення використання дієслів.
Іменник — це умовне позначення певного предмета. Я можу сказати, що мені належать певні речі. Наприклад, у мене є стіл, будинок, книга, авто. Позначенням якогось процесу, дії є дієслово. Наприклад, я існую, я люблю, я бажаю, я ненавиджу тощо. І от щораз частіше та або інша дія висловлюється за допомогою поняття володіння. Тобто замість дієслова використовується іменник. Це означає не що інше, як неправильне використання мови, тому що процеси діяльності не можуть бути об'єктами власності, ними не можна володіти, їх можна відчувати як досвід або здійснювати як дію.
Ще у XVIII столітті було помічено цей згубний мовний процес. Так, Дю Маре дав чітке окреслення проблеми в його посмертно (у 1769 р.) опублікованій праці «Справжні принципи граматики» [24]. Він пише: «У вислові „я маю годинник“, „у мене є годинник“ поняття „маю“ використано у правильному сенсі. Але ось у випадку „я маю ідею“ „я маю“ вжито в переносному значенні. Це неприродний вислів. „Я маю ідею“ означає „я думаю“, „я уявляю це собі таким чином“. „Я маю бажання“ означає „я бажаю“, „я маю намір“ означає „я наміряюсь“ тощо» (переклад мій. Я в боргу перед доктором Ноамом Хомським за те, що він відкрив мені Дю Маре. — Е. Ф.). Через століття по тому, як Дю Маре спостеріг цей феномен заміни дієслів на іменники, Маркс та Енгельс стикаються з тією ж проблемою, але заявляють про неї в різкішому тоні, у праці «Святе сімейство» [77]. Їхня критика «критичної критики» Едгара Бауера містить маленьке, але дуже важливе есе про любов, у якому наводиться таке твердження Бауера: «Любов — це жорстока богиня, яка, як і всі боги, прагне заволодіти людиною повністю і яка не задовольниться доти, доїш людина не принесе їй у жертву не тільки свою душу, а й фізичне V. Її культ — це страждання, і вершина цього культу — самопожертва, самогубство» (переклад мій. — Е. Ф.).