— Спав…
— Ой, не бреши! Бог усе бачить!
— Тітко, я перед вами сповідатися не збираюся! Вас хто підіслав? Іветта? Я Ліді скажу — коли ще хоч раз…
При згадці про Ліду Ангеліна затулила рота рукою, захитала головою… Стас напружився, насторожено глянув на няньку.
— Сталося щось?
— Ти вже тримайся, Стасику… — схлипнула нянька. — Тримайся, дитино.
Стас пополотнів і протверезів одночасно.
— Де Ліда? — спитав тихо.
— У лікарні. Ще звечора відвезли…
— …Що?
— Не знаю, Стасику! Їй-богу, не знаю. Іветта з нею поїхала. Ще не поверталася, а я ж біля Платосика… Оце заснув, а я до тебе, бо ж телефон усе мовчить, а ти, може, Лідусі тепер найбільше потрібний…
— Яка лікарня? — Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як той кінь.
— Інститут якийсь… На Мануїльського. Іветта наказала туди везти…
— Дякую, добра пані, — ледь зміг вуста розтулити.
Ангеліна дрібно-дрібно закивала, наче горох розсипала.
— Побіжу… Платосик сам… Ти ж їдь, Стасику! Поспішай! Бог дасть, усе добре буде. В Іветти такі зв'язки… Самі професори, мабуть, посеред ночі позбігалися… Урятують… Обох урятують… Бог милосердний! Нашу Лідусю за що карати? Нема за що! — побігла.
Стас задихнувся. Треба щось робити? А що? Хлорки би в ніс! Щоб аж трусонуло, аж сльози з очей… У лікарні? Добігалася! Братовим оргазмом благеньким переймалася, замість дитинку берегти. Жертовниця. Як була, так і лишилася рабою Іветтиною. Іветтиною — не його. Чи жива?.. Якби все гаразд, Іветта на всю ніч синочка не кинула б.
Схаменувся. Побіг до «тойоти». Через увесь Київ за десять хвилин на Мануїльського домчав, бо — диво! — ні заторів, ні червоного світла світлофорів, наче хто зелену дорогу вистелив. Поки їхав, милосерднішим не став. Злість під кадик — усе не так! Усе! І як дитини вже нема, Лідина вина! Він і сам не хотів. Рано. Років би через п'ять-шість… Та коли в домі з'явилися смішні маленькі кофтинки, лялькові штанці, те ліжечко, коли зсередини Лідиного живота дитя штовхало його долоню, він розчулився і пройнявся… Так пройнявся! Навіть не уявляв тої дитинки, та ловив себе на думці, що з радістю виставить могорич рідні, похвалиться: «татко!» А вона…
Перелякана Ліда — перед очі. Стас учепився в кермо і злякався власних думок. А що, коли вона померла? Це ж йому що?.. Назад до матері? У «хрущовку» на Троєщині? Іветта, стерво, квартиру йому не залишить… Хіба що немовля виживе…
— Чому я не сподіваюся, що вони обоє живі?
А в голову — нові жахи. От вони обоє живі. Ще не факт, що здорові. А що, коли та дитинка хвора? Такий собі другий Платон — ідіот, якого тримають за сімома замками і називають генієм? Тоді краще померла б. Він забере Ліду, і вони вдвох переїдуть кудись далі від Подолу… Може, за місто. Тільки б якнайдалі від Іветти.
— Ти… Ти, старе стерво, в усьому винна! — зі стогоном.
Машину лишив за квартал від пологового будинку. Ледь сунув: усе відтягував час, коли врешті доведеться зайти до прийомного відділення і запитати… Озирався, наче ось воно, спасіння. Урешті побачив біля входу рудого медбрата, що вийшов покурити, тицьнув йому десятку і попросив дізнатися про вагітну Вербицьку Лідію Петрівну.
— Учора ввечері привезли… Термін — сім місяців. Здається…
За п'ять хвилин зовсім безрадісний медбрат вискочив на поріг, і з його напруженого обличчя Стас зрозумів — добрих вістей не буде.
— Ваша дружина в порядку… Слабка, та загрози життю немає.
— А дитина?
— Гіпоксія…
— Жива?
Медбрат ніяково, наче перепрошував, усміхнувся, знизав плечима.
— Ні…
Стас розвернувся і мовчки пішов геть.
Приїхав додому. Зібрав пакети з дитячими речами. Жбурнув у відчинене вікно. Повикидав усе з кухонної шафки. Молоток вишукував. Знайшов. Пішов до вітальні й трощив дитяче ліжечко, доки від нього не лишилася купа трісочок, наче нерозпалене вогнище. Упав на підлогу. Плакав, аж попух. Скрутився клубком, наче його чоботами б'ють, і незчувся, як… заснув.
Ліда не знала — спить вона чи просто несила розплющити очі. Ледь помітна цівка ліків, у вену із крапельниці, подовжувала забуття. Там не було болю, страху, запитань. Тільки похмурі хворобливі фантазії: розбавлені чорним бляклі плями непевної форми мляво рухалися, жерли одна одну, але від того не жвавішали, не набиралися сили, а й далі так само повільно і невблаганно жерли наступну пляму… І кінця тому не було.
До просторої одномісної палати обережно ввійшла вимуштрувана медсестра. Вимкнула крапельницю. Схилилася до Ліди.