Поїхав. Не справи з місця зірвали — сором.
Ліда вмовляла себе хоча б хвилин двадцять перечекати після від'їзду чоловіка, та, лиш за ним грюкнули двері, посунула до вікна, поглядом проводила Стасову «тойоту», що виїжджала з двору. Узагалі-то, «тойота» була Лідина: мама подарувала після закінчення університету. Та після весілля, коли молоді вибирали, яке авто придбати чоловікові, Стас запропонував: він пересідає на Лідину «тойоту», тим більше, що їй і року нема, а Ліді купують новеньке, більш годяще для жінки авто. Оперативно реалізували першу частину плану, а на другу за чотири роки так і не спромоглися, та Ліда не зважала. Їй подобалося, що Стас заїжджає по неї до клініки.
Відійшла від вікна, ухопилася була за телефон. Подзвонити мамі, сказати, що буде за мить. Приклала долоню до лоба — гарячий. Це добре… Не треба попереджати. Бігти скоріше треба, бігти!
За двадцять хвилин підходила до материної оселі.
Двері відчинила Ангеліна. Побачила Ліду, схлипнула, обійняла.
— Серденько моє, серденько… А я молилася… Так молилася, щоби Господь змилостивився…
— Не треба, Ангеліно. Не нагадуй…
— Добре, не буду. Хай усе погане позаду лишиться. Попереду тільки добре, — головою закивала. На вітальню озирнулася. — А в нас тут, Лідусю, содом і гоморра!
Ліда здивовано глянула на няньку.
— Мама вдома?
Нянька кивнула, зашепотіла Ліді на вухо:
— Вдома, вдома. Улаштувала содом і гоморру, а тепер сидить і не знає, що з тим робити. Шльондру Платонові привела! Новий етап, каже. Щоб він із гумових ляльок на справжніх жінок перейшов.
— Господи, Ангеліно! Що ти кажеш?! Мама б ніколи…
— …А та шльондра замкнулася з Платосиком у його кімнаті і вже дві години звідти — ані гу-гу.
— Як «замкнулася»? Платонова кімната зсередини не замикається…
— А хто знає як?! Може, устромили щось у дверну ручку. Не відчиняється!
Ліда відсторонила няньку, чкурнула до вітальні. Бліда і недвижна, як експонат із парку льодяних скульптур, мати сиділа в улюбленому кріслі, не спускала очей із дверей Платонової кімнати.
— Мамо…
Іветта не ворухнулася. Ліда перелякалася. Простягнула руки, пішла до матері, обійняла…
— Матусю… Усе гаразд. Я поруч. Я ніколи тебе не покину. Ніколи! — зашепотіла гаряче. — Що трапилося, мамо?
Іветта холодною рукою стисла пальці Лідиної долоні.
— Лідочко… — мовила незворушно холодно. — Як зламати двері й не потривожити Платона?
— Двері? Мамо… Ангеліна сказала, у Платона там… повія?
— Вона порушила домовленості. Я наказала… Не більш як двадцять хвилин. Дуже скромно і без збудних прелюдій. Природно. І щоби двері обов'язково були прочинені. Я повинна відстежити Платонові реакції, щоби знати, як діяти далі…
Ліда приголомшено подивилася на замкнуті двері братової кімнати.
— Я… покличу його…
— Ні. Ми не знаємо, що там відбувається. Що, як це посилить стрес…
— Але… — Ліда замовкла. Схвильовано смикнулася до братової кімнати. — Вони там уже дві години? Господи, мамо! Чого ми чекаємо?! Дозволь, я…
Іветта імпульсивно кивнула. Ліда зірвалася, підбігла до дверей братової кімнати. Завмерла. Прислухалася…
— Платоне… — покликала тихо. Обережно стукнула кулачком у двері. — Тохо! Відчини…
У Платоновій кімнаті щось із грюкотом упало на підлогу, і двері відчинилися. Ліда завмерла, зазирнула всередину. Перше, що побачила, — спину білявки, татуйовану драконом на лівому плечі. Білявка відчинила двері і тепер — гола — йшла до ліжка, на якому сидів млявий, спантеличений Платон. Навіть не озирнулася.
Ліда розгубилася. Ліда була впевнена: варто лише відчинити двері, як присоромлена повія похапає свої речі й прожогом вимететься геть. Мабуть, Іветта думала так само, бо коли Ліда обернулася до неї — що робити далі? — то побачила в очах матері повний казан палючого гніву. Кипів-виплескувався, без слів кричав: «Як?! Це гидке створіння не бажає виходити?! Думає, я піду до неї і ввічливо попрошу покинути наш дім?! А чи не забагато честі для найманої ляльки?»
— Мамо… Я сама… Добре?
Ліда стиснула долоні в кулачки, зайшла до братової кімнати. Стала біля одвірка так, щоб Іветта з крісла у вітальні могла бачити і її, і сина, і нахабну голу білявку, що вмостилася на ліжку біля Платона і з іронічною цікавістю роздивлялася Ліду, мовляв, а ти ще хто така?..
— Привіт, Тохо…
Платон зі спокійною увагою глянув на сестру.
— Лідо… А де твій живіт?
Ліда задихнулася гарячим.
— О! Це така історія… Зараз, Тохо. Зараз усе розкажу. Давай спочатку відправимо… ляльку. До Ангеліни. Хай Ангеліна вимиє її як слід. Ми ж завжди так робимо.