Білявка ошелешено вирячила очі, штовхонула Платона в бік.
— Твоя служниця миє твоїх жінок?
Платон знизав плечима, мовляв, а що ж тут такого.
— Як не мити, то кожного разу треба нову, — відповів спокійно. — Старі… рвуться. — Зосереджено подивився на Ліду. — Добре. Помийте. Але потім поверніть мені. У нас справа…
— Яка справа? — якомога привітніше спитала Ліда.
— Женитися будемо, — відповів Платон.
Ліда мало не впала. Обернулася до матері — Іветта не втрималася. Різко підхопилася з крісла, завмерла на мить і повільно, ніби нічого важливішого просто не було, знов опустилася в крісло.
Білявка розреготалася:
— Я сказала: «Красунчику! Хочеш, щоб ми завжди були разом?» Він сказав: «Хочу». «Тоді треба одружитися!» — кажу. Він сказав: «Добре».
— Ти… Іди… Помийся, а ми… — видушила Ліда.
Білявка пір'ячком злетіла з ліжка, обернулася до Платона, наказала:
— Чекай мене тут, красунчику. Я швидко!
— Добре, — спокійно відповів Платон. Потягнувся до тлумачного словника іноземних слів.
Білявка смикнула з ліжка ковдру, загорнулася в неї і врешті переступила поріг вітальні. Ліда нервово глянула на брата: читає. Вискочила з його кімнати. Похапцем зачинила кляті двері ззовні. Тремтіла — все, все! Хай там що, Платон не вирветься. А з цією вона зараз…
Білявка підійшла до стола, за яким сиділа Іветта. Показала подряпану щоку.
— Ваш янгол шкрябався. Це треба якось компенсувати. Як ви дивитеся на подвоєння гонорару?
— Це все? — процідила Іветта.
— А що ви ще хотіли почути? Чи хочу я стати вашої невісткою? Ні! Не хочу! Якби ваш красунчик існував окремо від вас, я б із радістю. А так… Вибачайте. Не надихає.
— Це втішає, — холодно відповіла Іветта.
— Почекайте тішитися! — іронічно всміхнулася повія. — П'ять тисяч баксів! Інакше всі дізнаються, що ви тримаєте у чотирьох стінах божевільного і купуєте йому молоденьких дівчаток. У нас уже кілька дівчат до клієнтів поїхали і не повернулися. Це, часом, не ваше янголятко бавиться?
Ліда затрусилася. Рвонула до повії, вчепилася в біляве волосся. Штовхала до дверей.
— Геть! Геть!
Звідкись виникла Ангеліна. Ухопила Ліду за руку. Відтягала від повії.
— Лідусю, борони Боже! Що ти робиш?! Зупинися!
— Геть!
Повія вирвалася, по-звірячому вигнулася. Указала пальцем на кімнату Платона.
— Там мої речі! — Наказала Ліді: — Неси давай!
— У ванну йди! Там чекай! — Ліда тремтіла від люті.
Повія вишкірилася недобре:
— П'ять тисяч баксів! Покладеш до моєї сумки! Як не побачу — повернуся за хвилину! Надворі мене чекають. Не віриш? А ти підійди до вікна! Глянь! Троє у шкіряних куртках…
Повія плюнула Ліді під ноги і неквапливо пішла до ванної.
Ліда приклала до лоба тремтячу руку. Господи, як же зле. Безсило опустилася на диван і завмерла. Зараз, зараз… Оговтається і піде до Платонової кімнати… Забере речі білявки…
— Ангеліночко. Принеси гроші, — почула тихий, схожий на мстиве зміїне шипіння, голос матері.
Ліда приголомшено глянула на Іветту.
— Мамо… Неможна… Ти ж розумієш… Це шантаж. Завтра вона знову прийде і знову вимагатиме…
— Не прийде, — упевнено відповіла Іветта. — І я плачу їй не за шантаж… Це примітивне створіння наштовхнуло мене на дуже продуктивну думку…
— Яку?
— Принеси її речі, Лідочко, — нагадала мати.
За п'ять хвилин Ангеліна зачинила за білявкою двері, прибігла до вітальні — розбурхана, обурена.
— Кінець світу! Кінець світу. Господи Всемогутній. Сатана бал править… Нормальних людей у мороки свої тягне…
— Досить, Ангеліночко! — холодно обірвала її Іветта. Замовкла. Задумалася. — Чаю…
Нянька вимелася в кухню. Ліда напружилася: «Ось. Треба зараз із мамою поговорити. Поки Ангеліна чай приготує, я встигну…» Скоса на матір. Іветта сиділа у кріслі, не зводила погляду з Платонової кімнати. Здавалося, як завжди. Та Ліда надто добре знала матінку. До звичної гіркоти в Іветтиних очах додалося осяяння від несподіваного відкриття: вона вже будувала плани, припасовуючи до них реальність. О! Ліда знала цей погляд. Він не віщував нічого доброго. Яскрив від невтримної енергії дії, спалював будь-які перешкоди, згасав тільки по досягненні мети. Заважати — вкручувати в сонце лампочку. «Що ти задумала, мамо?»
Ліда проковтнула хвилювання і вже хотіла легким рухом повернути матінку в реальність, та Іветта раптом повернулася до неї й запитала:
— Ти хочеш поговорити зі мною, Лідочко? Про що?
— Пусте. Не тепер. Я хотіла… Скучила… Так скучила… Бігла до вас, а тут… — заговорила безладно, ніби м'ячем по кеглях, та все мимо, мимо. — Не можу повірити. Чому, мамо? Навіщо ти привела в наш дім цю потвору? Що тепер буде з Платоном? Невже ти знову запросиш цю…