А вже в березні бачу, що Єловицький якийсь нетерплячий, ніби задоволений, але нічим себе не видав; врешті, одного дня приходить з Парижа «Народний вісник», а Єловицький з ним прилітає, як окрилений, наказує сісти та слухати. То я й сідаю. Він витягає клапоть паперу, морщить брови й читає. Я досі його маю, зберегла для себе і знаю напам’ять: У неділю 7 дня цього місяця після польського богослужіння в костелі Святого Роха на амвон зайшов французький священик-місіонер Блянкпе і розповів, у який спосіб, за допомогою молитов ігумені Мечиславської до Матері Божої, відновив голос, який два роки тому зник під час перебування на місії серед негрів на острові Бурбон. У наступному номері ми оприлюднимо історію отця Блянкпе в повному обсязі. Про це Єловицький уже раніше знав, чекаючи на пошту, поки з Парижа не прийде газета з цілою історією, і вона, врешті-решт, прийшла, ах, він, мабуть, умирав від нетерплячки, і з цією газетою прибіг до мене одразу. У номері 305 «Народного вісника» ми вже згадували про чудесне оздоровлення, — читає він мені, — а сьогодні розповімо словами самого оздоровленого, яким чином воно відбулося. Його опис ґрунтується на його власній розповіді, яку ми слухали 7 лютого на польському богослужінні в костелі Святого Роха, і на листі, написаному ним до настоятеля цього ордену, отця Кармеля, що його копію ми маємо перед очима. Коли о. Блянкпе ще не прибув до Парижа для особистого складання свідчення про Божу ласку, яку він отримав за допомогою молитов нашої мучениці, ми вже чули про його чудесне оздоровлення не тільки з кореспонденції, отриманої з Риму… — ха, засміявся Єловицький, ха! Певна річ, чули, від Єловицького чули! — …а й від одного художника-француза, який цього панотця знав перед тим, бачив його хворобу і спостерігав за його оздоровленням. Згаданий художник, чиє прізвище ми не запам’ятали і який досі не вірив у чудеса, скорився перед очевидністю й сам це визнає. Ось змістовна розповідь отця Блянкпе. І гарно-гарненько їм це розповів, так гарно, що я сама би так гарно не зуміла. А що вже казати про костел і про Святого Роха, де люди взагалі до плачу схильні, немовби їм з очей б’ють джерельця, але навіть у газеті так гарно було написано, що і я мало не розплакалась. А на кінець він ще додав трохи від себе: Я повернувся і, за рекомендаціями ігумені, з невимовною радістю спостерігав, як мій голос повертається до мене щоразу більше. Коли я на другий день прибув до монастиря, ми впали навколішки перед чудесним образом і після палкої молитви матінка Макрина наказала мені якомога голосніше промовити: Ісусе, Ісусе! Я промовив, і мій голос був як перед хворобою — чистий і чіткий: я одужав. Тоді ми впали обличчям навзнак, посилаючи Богові молитви і прославляючи ім’я Марії, я плакав від радості та ревної вдячності. У місцевому костелі зібралися всі черниці та послушниці монастиря, і ми проспівали на знак подяки «Те Deum laudamus».
Ох, ще бракувало того, щоби відривати всіх дівчат від зошитів і всіх сестричок від молитов тільки тому, що в якогось француза минулася хрипота! — думаю я собі. Нічого ми не співали, нікуди не бігали, можливо, він сам проспівав «Те Deum», не знаю, я мала важливіші справи в монастирі. На прощання панотчик Єловицький лише сказав мені, що якщо чудо, то він піде з цим священиком і тими єпископами до Папи з просьбою дозволити відправляти богослужіння перед Предивною Матір’ю. Гарно, гарно, — промовила я, — але чи не варто перед Богородицею цілі ночі проводити? Він махнув рукою: Матінко, для слухняних дітей ця Богородиця творить чудеса, а тому спіть, матінко, вночі спокійно, згідно зі статутом. Це я запам’ятала, але не співи, бо їх не було. І я, і Єловицький — ми обоє знали, що він оце «Те Deum» вигадав. Але ні в нього навіть голос не задрижав, коли він ці слова читав, ні я виду не подала. Що Блянкпе сказав, те сказав, воно з амвону до людей пішло, пішло і в «Народному віснику», шукай тепер вітра в полі, а завжди й так знайдеш те, що з амвону сказане, що надруковано в газеті чорним по білому, маленькими, але завзятими літерами. А хто надав амвони тим, які досі хворіють, хто прислав журналістів до тих, кого я не оздоровила? У якому костелі мала проповідь ота бабера, родом з-під Ліона, що прийшла до мене з просьбою вилікувати їй смердючу кровотечу? А той дідусь, що воював ще під Ваґрамом[100], із задавненою раною, розтрощеною і рваною, що тільки поглянеш, а зсередини, з м’яса кістка вилізе? А та молода дівчина, що прийшла до мене зі смердючими гнійниками… Ну, і які газети надрукували її історію? Я просила, але мені не було дано, я стукала, але мені не відчинили? Що за нудна історія, вона була й залишається хворою, ніяких чудес, навіть кульгавий пес до такої не прискаче. Та де б він туди, той кульгавий пес, той журналіст, пішов у таку бридку околицю, де в канавах смердить кров’ю від м’ясних яток, а на сходах — вареною капустою? Чи прочитають англійці, італійці й навіть росіяни, якщо читати навчаться, про ту, в якої досі у вухах дзвенить? Про того, що блідо-синій, але з червоними як цегла щоками, волаючи до мене про допомогу, досі безуспішно молиться про лікування туберкульозу? Ні, вони прочитають про Блянкпе. Про те, як він співав «Те Deum» у гроні послушниць і черниць, про те, як у нього сльози котилися по обличчю від солодкого розчулення. Або про те, що коли він відновленим голосом промовив, то якраз прибігла до мене зболена мати від смертного ложа свого сина благати про чудо — а тут вона чудо бачить. Це правда. Що я сказала їй: Молися, але з надією, а не розпачем, довірся Предивній Марії, а син одужає, — теж правда. Але він не одужав, це вже вигадка, коли вона повернулася з костелу, він уже був мертвий. Однак для них він житиме, бо так їм у газеті надрукували. І вони самі розчуляться, ще й іншим розкажуть. Вони сидітимуть з тою газетою в якомусь трактирі, з рук у руки її передаватимуть, рибою папір маститимуть, будуть наші про Блянкпе писати додому, до Ейшишок, до Вільна, до Варшави, а інші — до себе додому, до своїх маєтків, до якихось дворів в Іспанії або Баварії, а там це прочитає їхня баварська тітка-нахлібниця або іспанська любителька кави й замовить за мене молитву.
100
Битва під Ваґрамом — генеральна битва Австрійсько-французької війни 1809 р., що відбулася в районі села Ваґрам, поблизу острова Лобау на Дунаї.