Отоді-то брат панотчика сказав, що оплатить усе з власної каси, — і справді, лавиці, фарбування, свічники — все він. Однак грошей уже було багато, панотчик їх сумлінно реєстрував і врешті-решт переказав княгині Одескальковій, тобто Браницькій, бо знав, що кожні десять золотих скудо, які княгиня отримає на збереження, вона сполучить зі щонайменше дванадцятьма з власного гаманця і все це оберне на добро. І цього разу він не помилився: до того, що наші добрі земляки нашкрябали, княгиня рясно досипала та купила помешкання для мене, Макрини, старої василіянки, та моїх сестричок.
На Есквіліні[102], біля єзуїтського костелу Священномученика Євсевія, дуже стародавнього, біля досить бридких римських руїн, які вічно мають зруйнувати і зрівняти із землею, але чомусь ніхто за це не береться, стоїть маленький костел Святого Юліана і сполучений із ним монастир — перший, у якому кармеліти в Римі оселилися. Кармеліти перепродали його редемптористам, а ті — ще комусь, аж поки цю руїну не купили для василіянок, хоча поселитись у ній — це немовби жити в пустелі: вітер віє, де хоче, крізь діряві дахи дощ протікає струменями, і я не дала б голову на відруб, чи в комині пугач із лисом і дияволом не завелись. Що ж, воля Божа, якщо нам велять у брудній і запліснявілій печері жити, то ми там житимемо, вдень і вночі славлячи співом і молитвою Господа Ісуса Христа. Однак я й далі мешкала в сакрекерок і там ляшків добре приймала.
Проте панотчик не в тім’я битий: він пригадав, що його родичка Собанська, хоч і далека, зате багата, хотіла заснувати монастир під російською окупацією, а тому почав писати до неї листи, мовляв, шкода москалям гроші давати в руки, бо вони монастир притьмом закриють, ченців чи черниць розвіють на всі чотири вітри, а в новесенькому костелі або церкву зроблять, або якийсь склад, або молотками із землею зрівняють, і все розсиплеться в порох. Інша справа — монастир василіянок у Римі: о, до нього ні цар, ні владика, ні генерал із єгерями не дістануться. Він душив бабуську, душив, листа за листом слав, продихнути їй не давав, поки вона не заплатила, поки не сипонула грошвою так рясно, що не тільки всі дахи вдалося залатати, стіни побілити, спорохнявілі сходи замінити на нові, а й навіть встановити олтар і придбати чимало церковного начиння та весь реманент, потрібний сестричкам. Щоб я не була в монастирі сама, як перст, із Сілезії мені прислали десятеро щойно навернених послушниць… ні, із Сілезії дев’ятеро, адже одна була з Берліна… так чи інак, десятеро послушниць. Після жорстокого крововиливу з гнилого пенька виросла нова троянда.
Я звідкись дістала статут святого Василія, здається, мені його сестра Лоскутовська з китайковим халатом у Мяделі дала, не пам’ятаю; тепер вийняла його з якоїсь схованки, дала для перекладу на італійську, аби Папа й церковна влада знали, що всередині написано, після чого наказала надрукувати з таким вступом: Цю книжечку матінка Макрина Мечиславська, остання ігуменя мінських василіянок, чиї переслідування і втеча докладно відомі світові від тисяча вісімсот сорок п’ятого року, носила немов найдорожчу реліквію, зашила на грудях своєї чернечої одежі й тепер передає своїм сестрам, коли орден василіянок, знищений у зародку царем Ніколаєм, буде відроджений з дозволу Святого Отця та під його опікою. У той же час панотчик ще пристарав передачу василіянам невеличкої церкви Святих Сергія та Вакха з гарною іконою Божої Матері на пасовищі, а отже, ми були, врешті-решт, у Римі всією нашою чернечою родиною. А княгині Одескальковій я віддячила, як найкраще вміла, за те, що вона для нас грошей не жаліла, я врятувала її капітали, розміщені в одному віденському банку. Я мала видіння, — кажу їй одного ранку, коли вона прийшла до мене з візитом, — що заглядаєте ви до скриньки, а там замість золота — болото, а в ньому бабраються ропухи. Що це може означати? А вона, немовби на льоту, збагнула: Я вже знаю, добре знаю! Вона швидко закінчила візит, сіла в карету, я лише почула торохкання бруківкою — і вже її не було. А через місяць вона мені розповіла, що тижнями благала князя Одескалька продати у Відні «металіки», тобто австрійські акції. Лише сценами та наполегливістю вона його перемогла; віденський Ротшильд[103] думав, що вона збожеволіла, і другий раз запитував, чи вони впевнені; лише коли йому повторили наказ, він почав продавати, але вже з втратами, бо Австрія банкрутує. Якби не ви, матінко, я втратила б усі капітали — і свої, і чоловіка; і, справді, у нас би трохи болота й залишилось. І, можливо, зо дві ропухи.