Розділ XIX
Нині, коли небо над нами дещо проясніло, настав час трохи віддячити моїм доброчинцям. Змартвихвстанці, які після смерті Янського склали обітниці з лише тимчасовим, п’ятирічним статутиком, уже тривалий час шукали для себе статуту на майбутнє. Вони їздили то туди, то сюди, на Сицилію й до Неаполя навіть їх занесло, де вони радилися з різними святобливими братами та сестрами італійськими, а потім дивувалися чудесам кипучої крові: святого Януарія[104] і превелебного да Понте[105]. Панотчик із цього да Понте особливо щасливий, бо Януарій часто розчиняє кров, а той другий — рідше. Панотчик думав листовно запитати селючку Марину, яку австрійці переслідували за пророцтва і яка щойно приєдналася до звєжинецьких сестер у Кракові. Яка вона? — запитую я. Він покрутив головою: У її щирості я сумніву не маю. Природно дивним чином обмежена, у селі вважалася дурною. Каже, що їй ввижається Діва, подібна до статуї в Бернардинів. Одна побожна бабуся, яка роками нею опікується, каже, що все напророчене нею справдилося, особливо звільнення в’язнів, коли на це не було ані найменшої надії. Її сповідник усе те записав у віршах. Але чи брати до неї, врешті-решт, лист надіслали, я не знаю. Знаю, що вони разом читали різні статути — святого Августина, Лігурія, Ігнатія, пасіоністів, Франциска, Вікентія, а також нишпорили по житіях тих, що засновували ордени: то цистерціанці скніли під двома настоятелями й лише святий Бернард приніс пишноту, то семеро якихось навіжених середньовічних розбійників заклали конгрегацію… про різні речі у старих книгах значилося. Пішли вони питати й до Ватикану, чи можуть вони примирити бенедиктинський статут зі священицьким статусом. Папа знизав плечима, мовляв, без подробиць важко сказати: Якщо ви хочете спертися на статут патріарха всіх ченців Заходу, я нічого проти не маю. Але з плином часу все змінюється, нині потреби інші. Вони кажуть, що переглядали конституції різноманітних бенедиктинських згромаджень, уже Церквою підтверджених, і до цього тільки щось додадуть, але це вже в самотності та спокої послушництва. Нічого ви не зробите, — обурився Святий Отець на позолоченому троні, аж у нього пелеринка затріпотіла, — бо така справа — це робота не багатьох, а одного — людини, яка б мала Дух Божий. Ви про це просіть, інакше буде халепа.
А халепи їм не хотілося, тож і мене вони, певна річ, питали. Отче-добродію, тримайся святих! — сказала я. Бо де мені було знати, який статут їм варто взяти, вони дали мені одного разу прочитати святого Ігнатія і Вікентія, з них двох панотчик Вікентія згадував, тому я так і сказала. Але, бачу, Кайсевич справу сприймає всерйоз, розтовкмачує, на пальцях показує: Бо ми хочемо досконалішої вбогості, як у місіонерів, більш францисканського, одне слово, йдеться про вибір зі статутів святих, який би відповідав нашому розумінню Бога і йшов через Бога… Я перебила його зітханням, бо нема чого мені тут воду лити: Аби тільки зі святих. Бо інші можуть бути і є святобливі, а дасть Бог, і більше будуть, але завжди безпечніше спиратися на святих. Він зрадів, що ще не раз зі мною про це розмовлятиме, тому я тільки погляд опустила: Отче, я дурна, поради тобі не дам, але якщо помолитися, то сідай, як на віслюка, — витримаю. Я вже й так, як умію, прошу, щоб Господь дав вам найбільшого духа та найбільше людей.
Урешті-решт, вони принесли мені попередній документ — покреслений і заляпаний, я поклала на нього руку й мовлю, а для цього використала урочистий, особливий голос, до якого нечасто вдавалася: Вдень і вночі я молилася за Святий Дух для вас. Одної ночі лежу в келії ницьма, чуваю, читаю молитви, аж бачу якийсь надзвичайний блиск… Піднімаю з долівки погляд і бачу, що ціле розп’яття осяялось, і чую з цього розп’яття голос; то сама Богородиця, яка показує мені чорного ченця, що читає книжку, і одразу ж голос Господа Ісуса Христа в постаті Воскреслого: «Скажи їм, що вони не отримають мого благословення, тільки за статутом Бенедикта!», а Богородиця мала час додати перед зникненням: «Якби він за них так не молився, вже б давно по них і сліду не залишилося!». Мій голос у них задзвенів, поглянули вони один на одного смиренно й узяли собі бенедиктинський статут. Ах, сподобалися мені ці пустощі!
Одразу ж після цього вони обирали собі нового настоятеля, вибір упав на Кайсевича. Але куди йому, вічно хворовитому, настоятелем? Авжеж, він скромний, кожен гріш пояснював, убогістю своєю аж захлинався. Я не думав, що переступив убозтво, прийнявши трохи простої білизни, коленкорових сорочок, силоміць мені встромлених, і старий складаний ножик… бо я й не достатньо мав білизни, змушений після кожної проповіді міняти сорочку… Зрештою, я завжди можу віддати нужденному, — виправдовувався він. — Годинника я теж не маю, у дорозі страшенно незручно, коли мені докучали різними датками, я сказав: якщо ви маєте старе калатало, але срібне, бо іншого я не прийму, то дайте мені. Зрештою, я досі нічого про цей годинник не чую. Я не хотіла слухати про його годинник, але що з того, це був тільки початок літанії, і він заходився докладно описувати, у що він убраний: Щодо одежі, то я ношу стару літню сутану, на халатику ззаду латка світиться. Я вже в Тулузі хотів мати суконну з грубого сукна, але як цю вшию по дорозі, то справлю з найпростішої тканини, і свої грубі зношені черевики носитиму. Але не зношеними черевиками згромадження живе, а вмінням підмовити єпископів і кардиналів, князів і графинь, а він завжди у своїх хворобах найбільше кохається та про серйозні справи не пам’ятає. Колись запитую його, чи він мого листа одному кардиналові заніс, а він мені жалібно скиглить: Ах, матінко, я не міг, бо був знесилений, аж жили мені вилазили! П’ять днів трималася лихоманка, — о, бачу, що зле, не досить, що листа не доправив, то ще й буде мені тепер про хвороби розповідати, — я думав, що буде малярія, мені дали порошки Леруа від блювоти… Вони подіяли в подвійному напрямку і, за моїми відчуттями, завадили якійсь небезпечній хворобі. Я виблював купу вже зіпсутої, темно-зеленої жовчі — все закінчилося катаральними виділеннями, і сьогодні вже мені зовсім добре. Отець Александр прочитав проповідь і за мене, і за себе, це воістину Божий чоловік. Але листа не було коли занести! Тож я подумала, що якщо він два легенькі аркуші не здатен донести, то як дасть собі раду з цими посвареними братами? Я кличу їх і кажу — тим самим голосом, яким я зазвичай про одкровення промовляю: Знак Божий, добродії мої, я мала видіння, що отець Кайсевич — високе та сухе дерево, а отець Губе — малий накритий плід, на якому щось написано… Я підійшла до пенька, око напружую, а там тричі на корі викарбувано «Йосип». Я бачила, що Кайсевич зніяковів, спітнілі долоні об сутану витер. А незабаром зізнався, що він радше проповідник, і смиренно поступився Губе. Зрештою, цим він перейнявся менше, ніж своїми тельбухами, сидів у кутку й тихо балакав: Може, другу м’ясну страву по неділях і четвергах я й витримаю, видно буде. Моліться за мене, хирляка, аби осел брикав і завчасу не скопитився.
104
Святий Януарій — італійський священномученик і єпископ. Після вбивства язичниками його засохлу кров зібрали християни, а коли посудину з нею поставили на його мощі, кров знову стала рідкою, гарячою, ніби щойно пролита. Кров священномученика зберігається в Неапольській катедрі та тричі на рік стає рідкою.
105
За переказами, у Неаполі з іспанських часів зберігалася реліквія крові превелебного Луїса де ля Пуенте, якого називали там «да Понте». У зв’язку з культом крові Святого Януарія в Неаполі також було популярне аналогічне чудо з кров’ю да Понте (прим. автора).