Усі вони були як курчатка, а я — як квочка, що стежить, аби вони в болото не попадали й не втопилися.
*
Почався холодний лютий і прибув до Риму вкритий інеєм Міцкевич, і зупинився, як великий пан, у «Мінерві». Отут я тебе й застукаю, — сказала я собі, — отут я тебе впіймаю, коліном притисну, розп’яттям і милосердям Божим, Христовим, чистим і світлим так відлупцюю, що всю єресь із тебе виб’ю! І тільки очі до неба підняла, коли мені новину про цей приїзд поляки переказали.
Ледве він проїхав крізь брами, а вже пройшов цілим містом дрож, як грім, уже всіх ляшків розбудив він із летаргійного сну; маестро, маестро приїхав, віршомаз кудлатий. Заходилися до «Мінерви» бігати, мало з ніг не збиваючись, — граф Красінський[106] кинувся на нього, обнімалися вони так, що мало не подушилися. Хай вони всі наобнімаються, якщо треба, — подумала я, — а я своє зроблю, коли для цього настане час. І написала: Для пана Адама Міцкевича, особисто. Слава Ісусу Христу та Богородиці Діві Марії! Пане Міцкевич, маю потребу побачитися з вами. Прошу й чекаю. Матінка Макрина. Терміново!
У змартвихвстанців був цілий шабаш і Христова змова, як видерти Міцкевича з рук Тов’янського, бо якщо його спасемо, то решта до нас піде з неохочим ведмежим буркотінням. Півночі міркували панотчик, Губе та Красінський, — також, зрештою, віршомаз, — як до нього знайти підхід і що він поробляє; уряд справді забрав у нього кафедру, але за ним уже пішли важливі професори Мішле та Кувет; у нього бувало по п’ятсот слухачів, жінки після лекцій його в коридорі перепиняли й навколішки просили про благословення, яке він милостиво давав… Він постарів, дивним чином споганів, бридкий вираз обличчя, а всі прихильники Тов’янського на будь-яку його команду, коли він накаже вийти з богослужіння для поляків перед самою проповіддю, юрбою виходять.
Щось треба було робити — відома річ, а я для цього найкращий інструмент, бо, здається, лиш я здатна вилікувати його вічну сердечну рану. Йому вже про мене в Парижі розповідали. Взяти матінку Макрину до Польщі, — запевняють вони, — і вона весь нарід стримає; вона як Жанна Д’Арк якась, послана Богом для лікування внутрішньо-народного розбрату. Свята! Мучениця! А він лише ніздрі роздув і каже: Це гідний для Церкви виняток, але заждіть, хай-но вона поїде до Риму, то там її одразу сховають у якомусь закамарку, що ніхто про неї й не почує. А тому треба йому показати, що в жоден закамарок мене не запхали, але з цим найменша гризота. А найбільша в тому, що Міцкевич зовсім не хоче визнавати гріхи, він не для цього до Риму прибув, навпаки, він сам прагне Папу перетягти на свій бік, він тут з’явився з місією як апостол Тов’янського; Папа вже погодився його прийняти, але аби бодай один свідок на тій зустрічі був присутній, а той непохитний — умови ставить людині, яка на шапці три корони носить! Віршомаз сказав, що Тов’янський і справді сильний, хоч пекельна ця сила, земна чи лише нерозумна — важко сказати. Досить, що він сильний, і якщо комусь ці кайдани судилося розкути, залізо зламати, то мені одній. Бо сила моя добута в мучеництві — якщо Тов’янський творить чудеса і я творю чудеса, то я його чудеса можу зневажити, бо моя сила з пролитої крові випливає, а його — з гарних слівець, месмеризму та небилиць. Проти його бараканового сурдута — мої шрами, проти його звивистої і таємничої мови — мої найпростіші слова звичайної господарки, найскромнішої черниці. Я можу йому в чудесах відмовити, а він у моїх чудесах відмовити права не має, бо чудо є властивістю людського духа, вивищеного жертвою, — і чимало подібних дурниць він сказав, проте досить, щоб панотчик збагнув укотре, а разом з ним і його брати, що я їм конче потрібна.
106
Зиґмунт Красінський — польський поет і драматург. Один із найвизначніших польських поетів епохи Романтизму поряд з Адамом Міцкевичем і Юліушем Словацьким.