Огнівався Міцкевич і відповів, що дияволи з вилами й вогні йому не страшні, коли йому світельце віри присвічує. Пекельні вогні! — форкнула я. — Ти півстоліття на світі живеш, а не знаєш, що існують речі, гірші стократ за вогонь? Поклади руку в полум’я — і попечешся, від болю засичиш, аж іскри з очей посиплються — згода. Але невже ти уявляєш це собі як найсуворішу кару? У пеклі в тисячу разів страшніші кари, у тисячу разів сумніша гіркота. Ти знаєш, бо ти духом спускався в темряву, в розпачі блукав.
Він підняв на мене свої заплакані очі. Так, спускався, — каже він, — спускався й неодноразово блукав. А тепер твоє зітхання, матінко, як ножем мені серце прошило, аж до найболючішого закамарка серця мого. І знову заплакав. А я, вже сівши на цього коника, продовжувала його об’їжджати: Я бачу, як тобі твій «маестро» катівський накапостив, якими щипцями тебе смикає, але не бійся. Я вийшла з московської неволі, з оточеної єгерями тюрми, то й тебе з неволі витягну, з-під ярма видеру.
Три години я виганяла Тов’янського з нього, як чорта, словами шмагаючи, три години сидів Міцкевич, три години я йому шию Євангелієм до підлоги пригинала. Я бачила, що коли він виходив, то був вельми змучений, немовби ми — сильна ігуменя й кудлатий литвин — провели довгий бій: він то червонів, то раптом блід, сльози йому по обличчю текли струмками. Але і я теж немовби на московській каторзі гарувала: ледве він двері за собою зачинив, я впала на сінник, немовби без життя — так я в цій війні за душу Міцкевича сили вичерпала. Уся сорочка в мене була мокрісінька, що можна було балію покласти на підлозі й витиснути, немовби її праля щойно з річки вийняла. Але я її не зняла, бо до моєї кімнатки одразу ж влетів здивований Красінський. Матінко, що ви йому казали? — запитав він. — Адам слів докупи зв’язати не годен, каже тільки собі під ніс упівголоса, напівзігнутий, згорбившись усім тілом: «Страх, страх, яка то черниця — навіть поглянути на неї страшно…» — і в груди лупить кулаком, і плаче, і додає, що всі завжди тільки на нього чигали й переслідували, і жодного доброго слова не замовили, і лише у вас, матінко, він любов знайшов. На ці слова я знизала плечима і промовила, що три години минули непомітно, а як — не пам’ятаю, бо я говорила, окрилена, з великим піднесенням і чужим, а не своїм голосом. Як там було, то було, врешті, він впав із табурета й почав мені плакати в рясу, що виконає все, що я наказую, аби я лиш його душу спасла, бо вона більш пригнічена, ніж це бурлацьке тіло. А коли вже він із табурета впав і мені до ніг стік, я вже не могла його від себе відштовхнути, а лише вклякла поруч, тяжко зітхнувши, бо знову в мене рани на ногах відкрилися, і почала спільно з ним читати молитви. А вже коли він їх прочитав, то я, врешті-решт, наказала зректися Тов’янського раз і назавжди.
Проте одного разу не вистачило, бо я не знала, зрікся він його в серці чи тільки на словах. Я наказала йому прийти знову, потім сам сходами спинався, засапаний, і біля моїх скромних воріт стояв — так я йому до серця припала.