Щоразу він мені спочатку прислужував або тільки богослужіння слухав увесь у сльозах, б’ючи себе кулаком у груди й нікого навколо не помічаючи, іноді в нервових посмикуваннях. Потім ми йшли до кімнатки, і там я йому завжди влаштовувала другу проповідь, точнісінько як з амвону, але про Тов’янського, почекаю, поки він виплачеться та заспокоїться, і знову: Ніякий ти не місіонер тов’янщини, а душа тов’янщиною закаляна, марш сповідатися до панотчика Єловицького! До Єловицького він не хотів, бо колись він був другом, а тепер найбільший ворог, велику він мав до нього відразу, називав його зверхником фарисеїв, який стояв на боці синагоги та мучителів Христа, а не на боці живої Церкви. Неможливо відкрити душу перед людиною, від якої вона закрита. Може, до когось іншого? Але я не поступалась: Якщо з відразою, то ще краща, більша в цьому буде заслуга й важчим духовний чин. Він звивався як в’юн — але в’юн худий і тонкий, а Міцкевич міцний, як дерево, тому було на що подивитись. Як посповідаєшся перед панотчиком, — кажу, — то він уже більше не зможе тебе в єресі звинувачувати, якщо сам відпустить тобі гріхи! Я бачила, що він міркує. Потім ішов на Скалясанте[107], там кілька годин плакав, мучився, молився, клячив і зітхав. У ньому росла чулість. Одного разу перед богослужінням подає він мені якийсь зшиток, мовляв, дарує як земляк землячці — дивлюся, маленька книжечка з колядками, що вміщується в руці, привезена з Ішкалдзі[108]. Ми одразу ж заспівали разом «Серце Ісуса і Серце Марії», це його дуже втішило, він потім падав мені в ноги, а я йому: Ти до кого в ноги падаєш, я — сирота і стара тюхтійка, яка сама собі не може зарадити й усіх лякається та боїться, я — повна нікчема.
Через кілька днів я зламала в ньому диявольську волю, він присягнувся в Єловицького висповідатись, а це тривало два дні. Ох ти ж Боженько! Спочатку дві з половиною години, наступного дня довше, бо в ньому Єловицький ще єресь не добив до кінця, не випалив ущент. А який рик стояв! Такий рик, немовби йому не тов’янщину вирізали, а печінку та легені! Я в сусідній залі з жінками сиділа, смиренно в молитві голову схиливши, — як я «Богородице Діво» закінчую, чую знову за дверима крик Міцкевича. Біля мене графиня Красінська[109], рідна сестра княгині Одескалькової, нашої великої доброчинниці, що не крик, то підстрибує, золотими браслетами побрязкує; зрештою, я знаю, що її якраз цього ранку спеціально прислали шпигувати, бо вона все потім чоловікові, поету розповість, бо тут від поетів не відіб’єшся. Я питаю, чи кудись не піти, може, у садок, а вона, мовляв, ні, тут їй добре, лютий і в Римі — не час для прогулянок. Ти страждаєш, жінко, бо співчуваєш. Видно, Господь Ісус Христос тебе полюбив і дає терпіння для слави твоєї. Однак бачу, що стріла не поцілила, ой, зовсім не поцілила. Я не можу витримати… — перебила вона, зім’яла в руці складку сукні, аж знак залишився, підвелась, підійшла до вікна, повернулась і знову почала: Я не можу витримати, що цей… що цей чинуша Господа Бога до гіганта причепився… Далі говорити вона не насмілилася, побачивши мій погляд. Я могла б її зацитькати, якби вона була першою-ліпшою графинею, а не сестрою нашої добродійки, тож я лиш молилася, рахуючи рики, що долинали з-за грубих дверей.
Урешті-решт, обидва — і сповідник, і покутник — вийшли заплакані, немовби ці дві биті години їм зливою по обличчях сікло. Наступного дня це ще довше тривало — від десятої до другої, але врешті, алілуя, пророк скорився, прийняв відпущення гріхів од Папи, прислане за довіреністю панотчику, і здався на рішення Церкви: якщо вона засудить тов’янщину, то й він засудить.
*
Сповідь прославилася всюди, нібито в Парижі Тов’янський захитався, як вражений громом у годину, коли його Міцкевич зрікся. Добрі ляшкú читали вдячні молитви, хоч і неохочі були. Красінський, як донесли панотчику, страшенно на цю сповідь гнівався — спочатку допомагав, радив, можливо, вважаючи, що нічого з неї не вийде, потім розповідав різним полякам по кав’ярнях, що це немовби статуя архангела Михаїла встала, пройшла через усе місто й сіла біля цирульника, щоб він їй кращої форми надав… Лев, що вмирає під борсучою лапою. Титан у неволі в карлика, як це буває в німецьких казках… Як мізерне серце Єловицького розбухає, як надимається тріумфом! Слово в слово добрі земляки з добрим слухом і ще кращим язиком повторили. Але я на те рукою махнула, та й отець Єловицький до цієї справи не повертався.
107
Святі сходи (Scala Santa) — мармурові сходи, привезені 326 р. з Єрусалима святою Оленою з палацу Понтія Пілата. По цих 28 сходинах піднімався на суд Ісус Христос. З 1589 р. сходи ведуть у папську капелу Святая Святих.