Міцкевич скривився, а решта не знала, що сказати. Котрийсь підняв бляшку зі столу й почав її обертати, супити брови, очима в неї вдивлятися, немовби на ній записано всі таємниці та секрети світу. З орликом зрозуміло, але що має бути вишите, — запитує котрийсь. Польські герби, — кажу я, — на червоному тлі, під написом «За віру і свободу», під обличчям Господа Ісуса Христа на хустині святої Вероніки підпис «Христос переможе!» великими літерами, щоб здалеку було видно в полі, а над усім цим нехай виблискують слова: «Пій IX благословляє відродження Польщі». На другому боці… йдеться про те, що слід спасти Польщу від різанини й Польща мусить воскреснути в Ім’я Ісуса Христа і Найсвятішої Богородиці, як колись народилась… на другому боці «Царице Польська, допоможи нам», а там — Пресвята Діва Ченстоховська…
…Остробрамська, — гукнув Міцкевич. — Остробрамська! Але я затялась: Ченстоховська! І наввипередки обоє: Остробрамська, Ченстоховська, Ченстоховська, Остробрамська… Панотчик хапався за голову, мовляв, це ж одна Богородиця, але такої єресі навіть Тов’янський не припускається, а отже, ніхто його не слухав. Ми сварилися ще довго, а я двічі подумала, що схоплю Міцкевича за сиві патли й виволочу, але стрималася як істинна християнка із серцем, сповненим прощення. Ми трохи втратили голос, захрипли, тоді інші взяли слово, кожен про своє: один про те, скільки легіонерів — п’ятдесят чи шістдесят, скількох Адам зібрав, а скількох інші, ще хтось, менш сміливий, вирішив у загальному перекрикуванні впівголоса злостиво сказати, мовляв, Адам хоче, щоб цей штандарт за ним ішов, ще інший додав, що він хоче під ним видерти для прихильників Тов’янського папське благословення, інші його зашикали… Так минали день за днем, нечасто обходилося без новин про польський Легіон, або корогву, або Міцкевича, бо якщо він сам не приходив, то розмови про нього котились усім Римом, перестрибували від колони до колони, від церкви до церкви, від черепиці до черепиці, від руїни до руїни — і залітали просто в моє вікно!
Влаштував литвин із польською делегацією власну аудієнцію у Ватикані, але справив якнайгірше враження: замість скоритися він прочитав лекцію. Стояв посеред зали й верескливим голосом, який щоразу підвищувався, нібито пророчив таке: Запону роздерто, справу відродження розпочато! Настав час запровадження Євангелія в житті народів, у публічних стосунках, нова наука приходить у католицьку церкву, як Христос прийшов у єврейську церкву. У Тов’янському є десяток Бернардів, Францисків і Домініків, хто знає, ким він є? Решта делегації перезиралася, не відаючи, що сказати, а він Святого Отця сварить у його власному палаці: Церква спить, Папа не виконує повноважень, але тільки в Церкві є істина. Стане великий муж із мечем у руці, який воюватиме за істину, пророки про нього нині віщують. Святі отці й проти пророцтва, і проти нього виступлять, але закінчиться тим, що Папа благословить. Тов’янський чимало знає про душі багатьох князів і пап, що покутують за невиконання обов’язків. І отак він повчав Папу, мовляв, він мусить виконувати свої обов’язки, бо настала нова епоха духу, то про Польщу говорив, то про те, то про се, без ладу і складу, врешті-решт, вчепився йому в руку і кричить: Знай, що Дух Господній живе сьогодні в робах французького народу! Папа руку не висмикнув, але зробив лагідніше обличчя та промовив: Не забувай, сину, з ким розмовляєш. Потім пригадав, що Польща страждає через три речі: розлучення, панщину та пригнічення уніатів, закликав усіх до смирення, але скоротив аудієнцію, хоч йому й кричали клятви вірності. І врешті-решт купол повідомив: сповідь буде дійсна, а Міцкевич — знову в лоні Церкви, якщо публічно погодиться з вироком, що в Індексі будуть записані два його курси в Парижі, де він розповідав тов’янську єресь таким очманілим і кричущим юрбам, що з ними могли нібито зрівнятися наші натовпи в Ліоні та Авіньйоні, які мені з голови видирали вельони для реліквії. Без цього самозаперечення не тільки відпущення гріхів не буде, а й сповіді, сказав йому Єловицький. І скорився Міцкевич, присягнув, що публічно визнає цей запис, слів своїх не зречеться. Якби ж то. Нічого з цієї присяги не вийшло. І немовби цього було замало, він зробив з молодих поляків власний загін, він знайшов їх дванадцятьох, як апостолів, але, мабуть, для образи та глуму з апостолів, бо всіх їх у тов’янській релігії виховує, притчі їм фальшиві у вуха цідить, брехні з Антошвінців[112]. Стільки разів він до мене приходив, стільки разів я йому шию до землі пригинала та змушувала до спокути, до смирення примушувала — і намарно. Єресь у ньому відроджувалася, неначе бур’ян, що глибоко в серці пустив коріння. І хоч ти його видирай, викорчовуй, вогнем випалюй — він завжди від землі відіб’ється й листя випустить велике та шкірясте.
112
Антошвінці —село у Віденському повіті, де народився Анджей Тов’янський (прим. перекладача).