Мені вже навіть отці дозволили каплицю відкрити та щодня там новенни читати в найпобожніших інтенціях, аби Провидіння просвітило Міцкевича, вже сходилися до Mater Admirabilis різні пані з усього Риму, найкращі польки, які всім серцем уболівали, щоб одного литвина з лабетів другого литвина видерти й цим порятувати Польщу, бо за його сивою патлатою довбешкою піде загін за загоном, — і намарно. Вони то штандарт гаптували, то молилися — і намарно. А плачу було, а крику…
Багато ви, матінко, лежите ницьма перед Mater Admirabilis, — каже мені одного разу Єловицький, — боюся, чи, бува, не забагато, холодом від долівки тягне. Не варто здоров’ю шкодити. Я знизала плечима: Я до лежання ницьма звикла. Коли моя матуся померла, я мешкала в тітки, дуже побожної жінки, в Остроленці. Вона мала у звичаї лежати там ницьма перед чудесним образом Богородиці, разом із усім поспільством. Ах, яка ж та Богородиця в Остроленці чудесна! Нічого більше — просто лежати. Але що я там тоді знала, я вперше повернулася з тіткою з костелу, вибігла з карети й лечу просто до дядька, вся заплакана — всі думали, що від побожності, що я так зворушена Богородицею, а я від злості. Від злості, що моя тітка так з простолюдом лигається, що гарна пані, гарно вбрана, лежить поруч із простою селянкою, як будь-хто інший із поспільства. Одному дядькові я зізналась — наказав він мені мовчати, але, вочевидь, шепнув щось тітці, бо наступної неділі тітка і саму себе, і мене особливо гарно вбрала та повезла до костелу, де не лише сама ницьма лежала, а й мене із собою потягла. Я не пам’ятаю цього надто добре, пам’ятаю тільки, що серце в мене билося, відокремлене від холодного каміння лише тонесеньким перкалем, аж раптом залунали литаври та сурми, піднялася запона на образі, а увесь народ вигукнув: «Вітаємо, Діво, ми Твої діти…» І відтоді я лежу ницьма. Я майже все життя пролежала, не зморили мене московські тюрми, то й долівка в теплому Римі не зморить.
Однак моє лежання ницьма не надто впливало на Міцкевичеве серце. Твердий був цей віршомаз, наче кремінь, нібито солодкий на поверхні, чулий, а всередині камінь мав, гартований тов’янщиною. Він просив, аби я дала йому гаптовану жінками корогву з тим орликом, що її Папа освятив: Матінко, але ж цей орлик Святим Отцем власноруч освячений! Ну, добре вже, добре, у мить слабкості я кинула йому, що він самим Папою освячений, аж потім мене допитували змартвихвстанці і я мусила їм заперечити… Але я не дала, бо чудово знала, навіщо йому корогва. Я наказала йому пообіцяти, що він з тими дванадцятьма лапсердаками на Квіринал не піде й не буде Святому Отцю голову морочити. Він пообіцяв. Але наказав уже прожогом шити другий штандарт, цього разу без обличчя Ісуса Христа, все для своїх молодих тов’янців, бо добре знав, що я йому нашої святої корогви не дам. Отже, Легіон мав один штандарт, а лапсердаки — другий, з ним вони мали намір кинутися Папі до ніг під час його процесії Петровим двором. Чого лиш вони не вигадували!
Урешті-решт, трапилась їм нагода: зі Святого Петра було вкрадено коштовну дароносицю з іще коштовнішим скарбом — головою святого Андрія, апостола слов’ян… У всьому Римі здійнявся великий шарварок, три дні відправлялися покутні богослужіння, поляки бовкали, що її викрали тов’янці й на тій голові заснують слов’янську церкву, але зрештою святотатець скорився й зізнався на сповіді, де голову сховав. Її виявили під брамою святого Панкратія, на глибині п’яти стоп, занесли у процесії до костелу Святого Андрія й почалися наступні три дні богослужінь, тепер уже подячних. Урешті, сам Папа переніс голову на її колишнє місце під акомпанемент биття всіх дзвонів — великих і малих, криків черні, радісного очманіння, а з ним ішов увесь римський люд з корогвами та штандартами. Буркітливий, але хитрий литвин скликав своїх легіонерів, молодих хлопців, що здебільшого були мазіями з академії мистецтв, і під своєю корогвою до радісної юрби долучився, отримуючи, як і решта натовпу, спільне благословення з апостольської чаші. Саме тоді якраз дав Міцкевич сигнал рушати в похід, пишаючись тепер, що піде з папським благословенням. Папа, почувши про це, викликав панотчика й наказав йому це пояснити. Якщо цей ваш дурень такої брехні припустився, то куди він зайде? Тоді нагадав йому Єловицький про благословення натовпу, а з ним і Польського легіону… Папа начебто лиш очі вирячив, а потім руку простягнув, голову панотчику обняв і крикнув: Ох, які ж голови ці польські голови! Запала така тиша, що чутно, як муха пролетить, і відповідь була така: Святий Отче, голови головами, але серця, серця люблять тебе так, як жодні інші! Так він до нього підлещувався, але почув на прощання, що похід Міцкевича вже засуджено.