Однак поки до цього дійшло, ми прощалися з ротою. Прийшли на Троїцьку гору легіонери, зіп’ялися сходами на вечірню, відспівали гімни. Після богослужіння я стояла перед костелом, а переді мною весь Рим був як на долоні — куполи, церковні вежі, дахи, вулиці й ті великі сходи, на яких стояли легіонери. Йдіть боротися за Польщу, — промовила я. — Це найважливіша справа. Що ж, може, і не командував ними, як я хотіла, брат Єловицького, для якого таке звання було б заслужене, бо мало того, що він офіцер, то ще й гарно оздобив каплицю моєї Mater Admirabilis, скудів не жаліючи, — однак вони йшли на війну, і я знала, що чимало з них на цій війні загине, будуть затоптані на полі битви та згниють без людської пам’яті, а тому їм треба було дарувати слова підтримки. Інша річ Міцкевич, який увесь надувся, побачивши свій загін. Пиха, пиха, боягуз, ти впадеш, як дохла муха, і не зробиш нічого, — сказала я, нахилившись до нього тихцем. — Ти піднявся як лев, а впадеш як муха, і шию скрутиш. Відтепер тебе чекають суцільні приниження й нічого тобі не вдасться, поки ти до Бога не навернешся. Він затремтів так, що мало зі сходинки не гепнувся, але обійняв мене, м’який і чулий. Я одразу ж нахилилася до панотчика і прошепотіла йому на вухо: Він уже як сухе дерево. І так воно й було, більше я його живим не бачила. Та й мертвим, зрештою, теж. Він поїхав кудись до хтивих турків, і там його смерть прибрала; вони напхали в нього якогось зілля, листя, трави та сіна, і так, як ляльку, набиту тирсою, прислали до Парижа, і там він разом із тим сіном і гниє[113].
Тим часом у каплиці було дедалі гамірніше. За жінками, що гаптували корогву, і молодики тягнулися, потім стикалися гарячі голови перед Богородицею, що я ледве вуха не затикала від цього галасу: щоразу менше молитов, щоразу більше політики, яка, зрештою, того року всюди великою хвилею напливала, всю Європу затоплюючи. Одні горлали, мовляв, Чарторийського на короля, що б вельми панотчика втішило, другі, що, навпаки, когось іншого, а ще треті волали з лавиць, що селян, селян треба визволити, що справедливо вони під Краковом панів ріжуть, усіх їх тепер з-під батога витягти — як Тов’янський марномовив, що поляки на ангелів перетворяться, так і ці говорили, що ми із селян поляків зробимо. Тут Богородиця — чиста, з лілією та кужелем, а ці такі речі виговорюють, від яких у панотчика Єловицького око побіліло б! Цього я вже не витерпіла — та як не вийду з лавиці на середину каплиці, як не гукну, що не для того я їх до Предивної Матері, любої матінки моєї, привела, щоби вони мені тут закони порушували, а щоби лишень молилися гарненько! Так завжди було й буде, і повинно бути, — кажу я, — бо так і Господь хоче, аби пани та шляхта накази роздавали, а селянин працював і слухав. На селянина батіг потрібен, щоб у нього над головою висів, селяни для батога створені! І пішло по всій каплиці обурення, одні пані виходять, якісь молодики свистять, кричать — справжня тобі пожежа на ярмарку!
Аби ж то воно тільки на цьому закінчилось… Але ні, покотилися плітки римськими вулицями й канавами, як кола по воді, відбилися від мурів і повертаються. Ці обурені, ті обурені, лементи, образи… я лише хотіла вкоротити балачки, а тут балачок удвічі, у десять, у тисячу разів більше! Демократи кричать, що це Єловицький мені в голову такі думки втовкмачив, старий шляхтич зі звислими вусами дряпається до монастиря, у руки мене цілує й вихваляє мою сміливість, бо спочатку матінка опиралася жорстокому москалеві, а тепер польським зрадникам, бо вони хочуть селянського монстра звільнити з кайданів і всіх нас у крові втопити, — він аж, бідолашний, засапався від емоцій, — мало кому нині вистачає духу, щоби правду казати, а матінка поміж нас першою несе смолоскип правди, — і вже мені слізьми каплицю вмиває. Однак переважили новомодні бунтівники, які від Есквіліну до Авентину верещали: Нічого не скажеш, гарних речей панотці навчають черниць! І так цим присоромив панотчика, що наступного дня він виголосив з амвону проповідь, зрікаючись мене, як Петро Господа Ісуса Христа, а я ж заради нього, я все заради нього, проти бунтів, проти тих, хто старий лад хотіли повалити, трони перевертати, шляхту на ріллю гнати! Я заради панотчика, який найщирішим серцем вірив у те, що королівська корона завжди мусить бути увінчана хрестом, що немає іншого порятунку для Польщі та світу, крім повернення до одвічних порядків, де кожному приділено його місце від народження… Не встиг і день проминути, як обернувся мій дар у ніщо, у прах, а панотчик з амвону, як Тов’янський, говорить, що кожен селянин має свою гідність і є нашим братом у Христі… дуже ми тоді прогнівались одне на одного, я зачинилась у келії, Єловицького до себе не пускала, взяла собі іншого сповідника, аж поки, врешті-решт, ображений панотчик до Парижа не виїхав… слід сказати, що я багацько йому в очі наговорила, а може, навіть і вдарила, не пам’ятаю, зрештою, нема тут що пам’ятати… а ще я листа передала до отця Ієроніма, щоб він конче нас покинув і власноруч вів справу, бо у згромадженні змартвихвстанців усі відступилися від Божої Справи… і намарно, вони повз вуха все пропустили, жодного нас уже не існувало, тільки вони і я — найзадрипаніша бабера…
113
Адам Міцкевич помер наприкінці 1855 р. у Стамбулі. Через місяць його тіло перевезли до Парижа й поховали на цвинтарі в Монморансі, а в червні 1890 р. перепоховали у Вавельській катедрі у Кракові.