*
Легіонери Міцкевича були лише першим роєм сарани; здригалися підвалини всієї Європи, під Краковом панів різали пилками і шляхетські голови, як капусту, в мішки пакували, всюди хамство святотатською рукою зазіхало на трони й олтарі, аж урешті й сам Рим обложили; через Красінського я благаю Папу, щоби він свою владу не відпускав у митарства й не дозволив двадцятьом століттям упасти із собою. Нехай він визнає права народів, бо все, що б він не зробив, піде за вітром і Церкві ні на що не придасться. Намарно: він утік. Ми, стривожені, сиділи по монастирях і церквах, вервиці в пальцях стискали, зрештою, такий нам дали наказ — доми не покидати, а які в нас інші доми, крім церкви та монастиря? Проте як на одному місці всидіти, коли цілими днями більше нічого — тільки гук гармат і ламання мурів, руйнованих за наказом уряду, бо так, кажуть, треба для оборони міста? Гранати, кулі, картеч падають на місто, як град, спочатку від Трастевере, потім далі, одного дня ядро влучило в мур Святого Андрія, другого — біля Святого Клавдія… Збентежений отець Губе каже мені: є наказ уряду не боятися, тому всі ми слухняно не боїмося, але не відомо, чи решта римлян будуть такими самими слухняними. Я вже хотіла притьмом на Есквілін перейти, та сакрекерки мене силоміць тримали, вірячи, що в разі чого я їх молитвами захищу. У змартвихвстанців ядро через увесь монастирський дім пролетіло — увійшло в одне вікно, а через друге вийшло — у таких випадках виконання наказів уряду замало; тоді й вони в себе, й ми в нашому монастирі спускалися слухняно до костелу хвірткою й там, зі Святими Дарами, як зі щитом, схованим у дароносиці, чекали, коли просвистять усі набої, не відірвавши нам голови. Зрештою, якби й відірвали, на те Божа воля, але нас Господь Ісус Христос власним тілом, залізною облаткою захистив.
Гірше було з грабіжниками та мародерами, зі зграями всіляких лотрів і злодіїв, між якими були й поляки, що по всіх римських церквах винюхували, наполягаючи, аби їм гроші в милостині давали, але хіба це милостиня, якщо дається під багнетом… А поляки, як на лихо, особливо вподобали грабунки польського монастиря, і що більше їм змартвихвстанці дорікали війною з Папою, то з більшою охотою вони приходили. На вуличних перехрестях крикуни підбурювали народ проти священиків, оббріхували їх, звинувачували, що хочуть платити сто скудо кожному, хто покине Польський легіон, — один ляшок так молов язиком, що змартвихвстанців мало не віддали під воєнний суд. Іншим разом бунтівники проникли за священні мури та дві фузії на караул віднесли як свої — начебто отці цими двома фузіями цілий уряд хотіли повалити. Я вже це бачу: один туберкульозник, другий із вічно хворими зубами, третій скручений ревматизмом… оце браве військо.
Треба було зважувати кожне слово — і не перед чужими, італійцями, а перед своїми; приходив до монастиря якийсь у сутані — статечний, серйозний, нібито вранці богослужіння відправляє, а вже в обід вилазить з нього, як лялечка, соціаліст, що частіше говорить про Прудона[115], ніж про Господа Ісуса Христа… задирає сутану й на барикади біжить, на барикадах тих від ранку до вечора, від ранку до вечора, і зарікається, що як Рим захистить, то в Угорщину поїде й не заспокоїться, поки у вільній Польщі не повернеться до духовного стану. Добрі ідеї, нічого дивного, що Папа, врешті, мусив з Риму втікати, якщо таких панотців мав у своїх лавах!
Здригалися підвалини не лише міста, а й усього світу, звідусіль приходили просьби про пророцтва. Красінський через дружину запитував, що з його подругою, пані Потоцькою[116]; про батька він дізнався особисто, що йому волосина з голови не впаде, тож якщо тепер він дружину посилав, то, мабуть, нечисте сумління він мав із тією Потоцькою, але менше з тим. Він уже їй колись листовно доручив підпис із благословенням матінки, — каже наївна графиня. І в очі мені дивиться, і випитує. Вона підпис має, то нічого з нею не станеться, — відповіла я. — Жива-здорова. Вона прийшла із сестрою, Одескальковою, яка теж запитує, за порадою наосліп тягнеться. Кажу їй, що бачу кров, що стікає з колін статуї Христа, на яку я відпусти отримала від Папи. Вона дивиться-придивляється, очі мружить: Воістину, я теж бачу, кров тече! Ми разом падаємо навколішки, вони в шелестких кринолінах, а я у своїй домотканій рясі. Далі питають, що з Польщею, що з Польщею, чи потече кров? Буде Польща, — кажу я своїм спеціальним голосом для пророцтв і з жестами виразними, — де п’ють, там і ллють. Море крові. Море крові. Лише кров’ю випрана, постане Польща білою й навіки. Інші приходять і запитують про Рим. Пій на коні та з хрестом у руці буде серед диму й куль, три королі благатимуть його про допомогу. Вони не повірили, а двома днями пізніше на вулиці зустріли неаполітанського короля, який тут життя своє від бунтівників рятував. Але під свистом набоїв я воліла сидіти сама, ніж приймати гостей.
115
П’єр Жозеф Прудон — французький соціаліст, публіцист і філософ, один із засновників анархізму.
116
Дельфіна Потоцька — дружина Мечислава Потоцького. Протягом 1838—1846 рр. у Красінського й Потоцької був роман. Стосунки переросли в розлоге листування — шедевр епістолярної творчості європейського романтизму.