Я нібито мала свій монастир, нібито могла із сестричками своїми сховатись і вдавати, що світ — це одне, а молитва — друге, але й там поволі все почало валитися. Потроху, по камінчику, непомітно, тут риска, там тріщина, ще невеличкі, але вся будівля тряслась ночами; сестри-садівниці — нероби, а кухарка — нечувана нечупара; ключниця вірна, але дуже посередня. Усю кукурудзу вітром поламало. Злидні були такі, що ми живилися манною небесною, Провидінням, що іноді не було чого в рот покласти, і якби не свята жінка, милосердна душа — княгиня Одескалькова, то ми б, мабуть, від голоду померли; а тому ми слали до неї рахуночки за молоко та сметану, але до неї вся бідота Риму руку простягала, а тому ми не сміли занадто часто стукатися до цього жалісливого серця. Через бунтівників, революціонерів і якобінців біди охопили всю країну — якби не вони, ми б отримували підтримку від побожних душ, які відвідують Рим, і від тих, що мешкають тут у великих кількостях, але нині всюди злидні, навіть захристію обікрали, що не було й чаші для відправи богослужіння — нам її нещодавно Папа подарував. Іноді мені снилося, що я виходжу з монастиря на недовгу прогулянку, бачу, що сходи до нашого костелу якісь потріскані, — я повертаюся негайно, а там замість нашого дому руїни, всюди уламки, поламані балки й усе в павутинні — старе та змиршавіле, немовби давно вже в землі лежить, немовби я цілі роки промандрувала; але і я — без сутани, зовсім гола й незахищена. Мене заливало холодним потом. Для заспокоєння я шукала якоїсь утіхи серцю. Неподалік від Риму, у Ґротафераті, були василіяни[117], я подумала, що дістануся туди, серце заколишу та з болотистого багна себе видеру.
А найбільше заколисала я власний напівтруп, бо дорога з Риму вся в пагорбах, канавах, мені сильно протрусило тельбухи та головешку, але до Ґротаферати я доїхала. Монастир там стародавній — його заснував пустельник, святий Ніл, коли йому Богородиця в лісовій гущавині об’явилась, уся осяйна й сяйлива, — а в монастирі вельми приємні, гостинні й побожні ченці. Про моє мучеництво вони й справді чули і прийняли як мученицю, хоча один запитав, чи дозволено мені заходити за монастирську огорожу, але хіба мені, людині, до якої сам Папа з візитом прийшов, яка з Предивною Богородицею щодня розмовляє, кудись шлях міг бути заборонений? Я з найглибшої глибини, з найтемнішої темряви на світло й височину вийшла, а за братерську василіянську огорожу не пройду? Я кивнула головою, мовляв, дозволено, і що я з пожитком для всіх прийшла, несучи любов Христову та історію про мучеництво.
Сонце якраз було вгорі, задушливо та спекотно, а тому браття запросили мене до трапезної, до спільного столу, нагодували, напоїли, запитували про різні речі, бо світом цікавилися: чи в Росії тепер холодно, чи поляки всі християни, а чи може залишилися серед них погани. О, якби ж то погани, — відповіла я, — це ще невелика біда, поганина легко світлом релігії просвітити, гірше зі схизматиками, бо ці вже бачили осяйне обличчя Господа, але відвертаються від нього та стають у тінь. Вони такі люб’язні, що запитали, чи мені в Римі чогось бракує — ах, зітхнула я, очі піднявши до неба, тобто до стелі трапезної, і кажу, що навіть у Римі, у серці християнства, біля підніжжя Петрового трону мені іноді доводиться плакати, що під орудою єзуїтів я мусила сходами, які тут невідомо чому називають іспанськими, бо ж костел французький, дертися до сповідальні в сакрекерок, на Троїцьку гору. І часто на цих сходах падаю від знесилення, — кажу я, а вони всі схвильовані, — кров’ю з ран на ногах сходячи, немовби в повторному мучеництві, аж поки не збунтувалась і з-під їхнього ярма звільнилася. Бачу, що про щось між собою перешіптуються, що слова мої не впали в порожнечу, видно, і вони до єзуїтів не прихильні, тому я додала ще: Єзуїти всі мої листи хотіли читати та розпечатували їх без слів ще до того, як вони потрапляли в мої руки! Це їх вельми збентежило. Наприкінці вони попросили мене про благословення, а я, прощаючись з ними, кожного окремо й усіх разом благословила. Вони ж із вдячності великої дали мені для нашого монастиря різноманітні запаси — варення, лущеного мигдалю, кілька кілець ковбаси, за що я їм ще спеціальне благословення проголосила: для тих, хто особливо до бідолах чуйний. Повернувшись, я вислала їм таку подяку та запрошення: Найдорожчі Отці Коби Сердешне смирення зберегла черезщо під ключ Ілюбов до Ближнього Хочу як господьбог наказав зберегти. Отош Шлю Добридень з капустом і локшиною Анадобраніч Слоїк варення і Прошу Отця Настоятеля ті які він зможе о півначетверту Зблагословенням Цілую Отців Руки Злиденна і Вбога Грішниця Макрина Стара Василіянка[118].
117
Санта-Марія-де-Гроттаферрата — єдиний в Італії монастир візантійського обряду, який не припиняв своєї діяльності з часу заснування 1004 р. святим Нілом Россанським. Розташований у місті Гроттаферрата.
118
Текст автентичного листа Макрини до ченців Санта-Марія-де-Гроттаферрати. Деталі — у частині «Від автора».