Мене так це підбадьорило, що сон про напівзруйновану церкву зовсім зник; я лягала спати з вірою і з вірою вставала на молитви. Не можна було братчиків без утіхи залишати, не можна їм було, думала я, відмовляти в самій собі. Я сказала сповіднику, що знову до Ґротаферати їду заради порятунку здоров’я, а він страшенно збентежився, сплів пальці й сидить мовчки. Ну, що ж, що ж, Ґротаферата чимось гірша? Проклята? Тож він почав бубоніти-розповідати, що його кардинал-вікарій викликав на аудієнцію та страшенно висварив. Абат василіян із Ґротаферати, видно, підозріливий чортяка, хоч на позір люб’язний, вирішив однак запитати, чи дозволено мене за монастирську огорожу пускати. Спочатку він отримав від кардинала незлецьку нагінку, потім і мій сповідник. Що та черниця собі думає, — кричав він, — все сама робить, живе без послуху, переходить з місця на місце, засновує монастирі без мого відома та дозволу… Хто з нас тут єпископ — я чи вона, — каже він, — хто тіару й патерицю єпископську носить, кому обітниці в послуху складають — мені чи їй? Вона до чоловічих монастирів ходить без дозволу! Я махнула на це рукою. Якщо ви, панотче, постараєтеся, що мені дозвіл на вихід дістанете. Він схилив голову, ще раз сплів пальці й пообіцяв постаратися.
І справді, повертається він незабаром, кардинал погодився, але до монастиря заходити заборонив. Отче, — засміялась я, — побачите, як тільки я там з’явлюся, справжні чудеса почнуть відбуватися, заборона на вхід за огорожу зникне! Я поїхала. День так само спекотний, трапезна холодна — бачу монастир здалеку, грубими стінами оточений, спирається на масивні вежі, як на чотири слонові ноги, і вже думаю про те, як вода уллється в прості келихи — холодна й студена. А тим часом ченці насправді вийшли з монастиря, але ввійти мені вже не дозволили, навпаки, почали дорікати, що я їх ошукала, а крім того, я, жінка, їх, чоловіків, висвячених панотців, насмілилася благословити. Засмучена, я повернулася до Риму, небагато з того розуміючи. Вони сердилися на мене за все; те, що колись їх захоплювало та спонукало до молитов, до цілування країв моєї ряси, до низьких поклонів, тепер їх лише гнівило. Папа скаржився, що до нього на аудієнцію прийшов один вельможний пан, який просив про благословення, бо вирушає на війну з Ніколаєм. Яку ще війну? — запитав Святий Отець, а він на те: Матінка Макрина одкровення мала й побачила мене в сідлі, як я на чолі великої армії громлю царські полки, а тому я вирішив покинути Рим, зібрати братів-поляків і повалити московський трон. Почувши це, двоє кардиналів засміялись, а Папа додав, що майже в усіх нас хворі голови. Я знаю це від сповідника, якому переказав кардинал-вікарій, а до цього ще й додав, тупнувши черевичком об мармурову підлогу: Досить цього фарсу, пора запровадити в монастирі порядок. Я маю на оці одну сицилійську черницю, яку б я охоче настоятелькою в матінки Макрини зробив — нехай вона її приборкає. А наша свята матиме завдяки цьому спроможність практикувати чесноту послуху.
Відтоді сон про руйнування костелу мені щоночі снився, відтоді насилали на мене різних гордовитих черниць, які порядкували, як їм хотілося, про чесноту послуху своїй матінці цілком забуваючи; відтоді вони почали запроваджувати в моєму монастирі свої порядки, відтоді мій монастир перетворився на нову в’язницю, у якій я страждатиму до кінця днів своїх, на щастя, недалекого. Матінка Макрина не здатна панувати над черницями, — казали вони. — Вона зовсім не здатна керувати монастирем, — казали вони. — Стара, хвороблива, та ще й із головою в неї негаразд, — казали вони. А кожне слово туди-сюди, — чи доброзичливими друзями принесене, чи заздрісними пліткарями, — врешті-решт, потрапляло до мене. Це правда, сказала я одному дурневі, що бачу, як колись на чолі загону ангельських гусар він Польщу визволятиме, а він, замість того аби потай порадіти, замість сховати це видіння в кишені й іноді ласувати ним, почав скрині пакувати. Але чи один дурень — це достатня причина забороняти мені будь-які зустрічі з поляками, ускладнювати розмови? Що далі, то гірше. Черниці звинувачували мене, що я їх іноді б’ю та грубим словом ображаю, — на щастя, я не дозволяю їм мати папір і чорнило. Але, як на зло, один львівський панотець приїхав до нас із візитом, відправив зо три богослужіння, і з цієї нагоди одна сестра, німкеня, навернена протестантка, яка подавала йому келих чи ампулки через коло в захристії, звірилася, що її б’ють. Вона виявляла непослух, а тому бита була, але ж вони всі як мої діти, а хто не любить дітей, той і різок їм жаліє, бо різка ґанджі з дітей вибиває. Якби я їй часом не втовкмачувала так, як би це про мене як про матінку цілого монастиря свідчило, які б страшні кари мене за це після смерті чекали? Якби ти, матінко, різкою дітей сікла, то визволила б душу свою з пекла, але ти, матінко, різки для діточок жалієш, у пеклі для себе смолу готуєш! Цей львівський панотчик-пройдисвіт крадькома приніс їй папір і чорнило, а потім отримав цілу доповідну записку, мовляв, це не монастир, а каторга, ігуменя катує сестер, як найгірші москалі. І ще гірше: з другим своїм супутником-змартвихвстанцем він поніс цього листа до Ватикану, аж до самого Папи. Отак мене сестрички ославили — і де їхня готовність до страждання, де безмежна довіра до мудрості матінки-настоятельки, їхньої дорогої ігумені, котра якщо й б’є, то тільки тому, що любить, що від зла їх хоче спасти, від сатани врятувати? Де смиренне прийняття ударів, де розуміння, що гнів може випливати з найдобрішого серця, що може бути спасінням для ледачої, безбожної, неслухняної душі, яка завдяки йому вчасно навернеться та стане на бік добра й послуху? Ох, не мали ці послушниці смирення в собі, не мали, а знай наввипередки до сповідника бігли зі скаргами на «жорстокості», яких я начебто їм завдавала, а сповідник, своєю чергою, до кардинала, який гнівався ще більше. Ах, що всі вони знали про жорстокості, яке поняття черниці, сповідник і кардинал мали про тортури, про топлення в цебрі, про підняття із землі вибитого зуба? Врешті-решт, мені сказали: Де сидиш, там і сидітимеш, де патерицю держиш, там її до смерті й держатимеш, але від настоятельства тебе усунуто. Вони залишили мене там лише як табличку з іменем славного купця над входом до крамниці, у якій уже торгує хтось інший.