І думала я: Господи Ісусе любий, Маріє Пречиста, зробіть і мене черницею! Читати я не вмію, посагу не внесу, бо мене батьки проклянуть, коли тільки дізнаються, що я хрещення приймаю, але ж достатньо й любові, щоби бути покликаною, аби до столу Нареченого приступити! І я готувалася, і запам’ятовувала якнайточніше істини віри, церковні заповіді, гімни про святе Причастя і про Начудойони[127] Алілуя, вже бачачи себе освяченою, як наші любі черниці. Але куди мені пхатися на такі високі пороги, тоді люди сказали б, що вихрестка в ордені, диявол убрався в ризи й хвостом на службі Божій дзвонить, жид у ризи вбрався й пейсами на службі Божій дзвонить, жидівка в ризи вбралась і невідомо чим дзвонить, досить, що дзвонить фальшиво.
Сестри на нас інші плани мали: в усіх сусідніх дворах вони бували, збираючи датки на місію, а тому й усюди знали як не пана, то пані чи бодай економа, ключницю, стару тітку-нахлібницю, кожній із нас пристарали посаду, де ми могли б уже хрещеними розпочати нове християнське життя, здаля від отруйних єврейських міазмів, і такими непорочними пройти через усі свої дні, через труну — прямою стежкою до Христового Серця! Мене збиралися послати на службу до Скірмунтів[128], але якраз в однієї княгині померла від сухот молода покоївка, а тому вона захотіла взяти когось на випробування до свого палацу. А через те, що я польською розмовляла найкраще, сестри мене до неї якнайшвидше й виштовхали. Своїм батькам я не зізналася ні в чому, вони думали, що мене волею долі на роботу найняли, але, правду кажучи, про мій відхід сказали чи подумали небагато: забагато ротів було в хаті, щоб і цим ще морочити собі голову.
*
Сама сувора й висока пані княгиня давно вже померла, але її донька, яку я пам’ятала лише крикливим волаючим згортком із шовків і мережив, потім найпокірніше цілувала мою руку в Парижі. Я знала твою матір, — сказала я, — але й тобі, дитинко, слала колись із монастиря пряники. Вона кивнула головою, мовляв, пам’ятає те, чого пам’ятати не могла, і ще раз мене в руку поцілувала, аж я про себе засміялася, пригадавши, як тремтіла всім тілом у перший день у палаці, коли сходила від страху сімома потами перед панами. І навіть перед дитинкою в колисці. Коли прийшла з місії, княгиня покликала мене на оглядини й запитала, чи я вмію читати; я опустила голову, присоромлена, покрутила нею і, врешті, ледве видушила із себе, мовляв, ні, не вмію, — і тоді краєм ока помітила, як стільницею малого позолоченого столика вона рукою пересуває молитовник, точно призначений для мене, якби я тільки читати вміла.
Мої брати бачили книжки, бувало, у читців, обізнаних у священному писанні, що старанно читали найбільші таємниці Того Бога; я була занадто молодою для цього, зрештою, туди дівчину й так ніхто б не допустив, а тому поки сестрички не знайшли мені роботу, я книжку бачила тільки в костелі; з юрби, що стояла або клячила, майже ніхто її в руках не тримав, молитовників не мав навіть найзаможніший у селі селянин, навіть донька найзаможнішого селянина, хіба, може, у Любечі якась стара вдова; кожен співав з голови; я бачила тільки, як лежить на олтарі Євангеліє, як ксьондз із нього читає, коли на Христа перетворюється, весь позолочений, у диму кадильному, як його голос під склепіння злітає, що ні шепоту, ні цмокання, ні покашлювання, ні чхання в усьому костелі не чути, тільки слово за словом, аж гуде, аж крізь плащ — і не там, де діри й латки, а крізь густе сукно, і далі, крізь перкаль, — до самого серця потрапляє. І здавалося мені іноді, що це сама книжка промовляє до мене вустами священика, що не він слова промовляє — він лише якийсь інструмент, цимбали чи басетля, на якому книжка грає й видобуває з нього дивовижні та прекрасні слова. Книжка з келихом, патеною[129], кадильницею, органами й дзвіночками була єдиною святістю, якої звичайний смертний черв не торкався.
І ось на третій день, відколи мене сестри на службу віддали, послали мене з буфету в покої, бо в печі загасло. Я ввійшла, від сорому й слова промовити не могла, по дорозі тільки роззиралася, чи десь на мене в кутку не чигає форейтор-жмудин, але одну лише покоївку зустріла й упевнилася, чи правильно я йду. Туди, — показала мені вона, — до бібліотеки. А я цього слова ще не знала, всі вони були для мене, як заморські країни: бібліотека, жовтий салон, кармазиновий салон, передпокій, передпокій, китайська кімната, кабінет пана, будуар — усе це були недосліджені, небачені й таємничі, осяяні блиском і багаті місця. Куди не ввійдеш, там мармур, порцеляна, позолочені дзеркала аж до стелі, світильники та люстри під стелею, дорогі меблі, забавки, брязкальця, кришталь — і як дізнатись, як воно називається; у домі де хата — там хата, де пічка — там пічка, де комора — там комора, а в палаці нічого не зрозуміло. Але я йду, йду вперед, несучи кошика з полінами й меншими трісочками, аж раптом заходжу крізь прочинені двері туди, куди й мала зайти. А там скільки оком сягнеш — усюди під саму стелю шафи; я думала, що в них покривала якісь смугасті, бо всі шафи знизу догори в коричневі, червоні, золоті смужки, але я прийшла туди не як роззява, а як робітниця, а тому очі опустила, вклонилася панам, що сиділи на диванах, і далі до каміна; раптом усі замовкли, я думала, що прогнівались, але ні, видно, вони розмовляли про щось не для моїх вух, бо потім почали шварґотіти по-своєму, тобто французькою, але тоді я не знала, що французькою, і тільки в цю коротку мить мовчання я поклала кошика біля вогнища, уважно, щоби тріски на килим або паркет не висипались, і мені здалося, що в цій тиші кошик страшенно об підлогу гупнув, аж я вся згорбилась, однак ніхто на мене уваги не звернув. Вони якраз розбалакалися. Я кладу в камін тріски та поліна, розпалюю, а мене розпирає цікавість, бо я вперше потрапила не в челядну чи на подвір’я, а нагору; і тут я ніби докладаю дрова, ніби жар роздмухую, а боком зиркаю, оком кидаю. Дивлюся скоса й бачу, що на кріслах віддалік сидять дві дівчини й читають книжки: не в костелі, не побожні, а просто так, для себе; ба більше, одна з них сміється й другій щось зі своєї книжечки читає французькою і знову сміється; вони сидять якийсь час мовчки, веселі, і вже та друга першій щось читає, і вони не тільки вдвох, а ще й з іншими сміються. І тоді я, збентежена, скумекала, що в усіх шафах зовсім не покривала смугасті висять, що там усюди книжки, книжки, книжки, що ці смужки — книжки, їхні корінці, бо ж ніколи досі я не тільки сотень, а й навіть двох книжок, що стояли би поруч, не бачила, завжди тільки розкладену на олтарі ту одну-єдину; й отак, з поліном, завислим у повітрі, над вогнищем, я сама заклякла, бо відчула, немовби навколо мене чиниться найгірше блюзнірство та глум з богослужіння й тиші в костелі, отого без найменшого шепоту, цмокання, покашлювання, чхання, — і зі священика, а отже, і з самого Ісуса Христа, — і мене з цього непевного стану вивів носок черевика, яким один з панів, не кажучи ані слова, мене штовхнув так, як штовхають носком черевика замріяного пса; тож я якомога швидше нахилилася до пломінчика, трохи роздмухала його, трохи трісочок поклала, уважно всунула поліно та, кивнувши головою, без жодних слів вийшла, забравши із собою порожній кошик.
128
Скірмунти — шляхетський рід, який проживав на території сучасної Могильовської обл. в Білорусі.